Форум » ГЕОПОЛИТИКА-ГЕОФИЛОСОФИЯ-ГЕОКУЛЬТУРА » УКРАИНА - ЭТО ЕВРОПА » Ответить

УКРАИНА - ЭТО ЕВРОПА

Власта: УКРАИНА - ЭТО ЕВРОПА

Ответов - 8

Власта: Лекція 1. Тема. Україна в геополітичних концепціях першої третини XX століття Мета. Ознайомлення з основними геополітичними концепціями про Україну, з’ясування важливості українського питання для історичних подій початку ХХ ст. Вступ. Політики та вчені початку XX століття висували багато ідей та пропозицій щодо вирішення українського питання, які мали істотний вплив на стан міжнародних відносин, суспільну думку, внутрішньополітичну ситуацію. План. 1.Р.Челлен: Україна у Першій світовій війні. 2.Х.Макіндер: Євро-Азія та Україна. 3.«Середня Європа» та Україна. 4.Україна в геополітичних міркуваннях М.Вебера. 5.«Нова Європа» Р.Сетон-Вотсона. 6.Східна Європа як «Зелений Інтернаціонал» Зміст лекції. 1. Р.Челлен: Україна в Першій світовій війні Рудольф Че́ллен (1864–1922) – юрист та державознавець,шведськийвчений, що ввів у науку поняття«геополітика», професор історії та політичних наук Гетеборзького і Уппсальского університетів. Він вивчав системи управління з метою виявлення шляхів створення сильної держави. Крім того, він брав активну участь у політиці, був членом парламенту. У праці «Політичні проблеми світової війни» Р.Челлен зазначає, що одним з першочергових завдань війни має бути вирішення проблем Східної Європи — від того, який баланс сил та конфігурацію кордонів вона по собі залишить, залежатиме впродовж тривалого часу доля всієї Європи. Характерною ознакою цієї війни є вихід на кін світової історії нової сили — расизму, адже Росія вступила у війну під прапором відверто расистського гасла забезпечення панслов’янської расово-політичної єдності. Перебіг подій довів, проте, що джерелом конфронтації в Східній Європі є не расова ворожнеча між ґерманством та слов’янством, а зіткнення «азійської безмежності волі до влади» вкупі зі сповідуваним Росією примітивним, «низьким» з етично-аксіологічного погляду принципом раси та значно вищого принципу культури, розвитку, цивілізації. Расова приналежність та солідарність не відіграють у цьому конфлікті жодної ролі, адже німці, слов’яни та фінно-угорські народи Європи, захищаючи високі європейські вартості, виступили спільним фронтом супроти російської аґресії, довівши, що «єдність раси є химера». Відчуття слов’янами приналежності до європейської культури та намагання Росії «перетворити панславізм на панрусизм» спонукали їх узяти участь у спільноєвропейській протиросійській боротьбі, чим було продемонстровано «збанкрутілість панславізму як політичного чинника». Шведський учений викриває, що саме замасковане панславістською пропаґандистською демагогією бажання приєднати західноукраїнські землі було причиною вступу Росії у війну, тоді як «українське питання» загалом — однією з головних суперечностей, що призвела до війни: «Ми маємо... всі підстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивів світової війни». Унаочнюючи на мапі розташування втягнутих у конфлікт сил, хвилястою лінією від гірла Вісли на Балтиці до Трієсту на Адриатиці, Р.Челлен маркує терени, на які «в ім’я раси» зазіхає Росія. Іншою лінією, що відокремлює Росію від Прибалтійських країн, білоруських та українських теренів (практично до Дону), він окреслив конфігурацію західного кордону Росії, — межу, належну — «в ім’я культури» та Європи. Остання лінія є «культурний кордон» Європи: «що лежить на захід від неї, належить в цілому до Європи, як це доводить, попри расу, культура». Р.Челлен енерґійно підтримує проект політичних перевлаштувань в Європі німецького філософа Едварда фон Гартмана і не без задоволення констатує, що завдяки усвідомленню європейцями своєї культурної спільності домаганням Росії в Європі зреалізуватися не призначено. Р.Челлен певний того, що слов’яни на власному досвіді вже збагнули справжню сутність «слов’янської» політики Росії, для якої «ідеальний етнополітичний мотив служить... досягненню реальної геополітичної мети» «не зможуть вони залишатися сліпими щодо кричущої суперечності між вустами Росії, що співають пісень про свободу усіх слов’ян, та її рукою, що вимахує батогом... — політика Росії вдома ще не зазнала жодних змін, поляки коцюрбляться під новими ударами, а над степами України й досі не побачити сходу ранкової зорі». У повоєнній праці «Великі держави та світова криза» (1920) Р.Челлен деталізує свою візію проблем Східної Європи. Росія радянська, що вийшла з колиски «монгольськи пофарбованого московитського царизму», є прямою спадкоємницею старої Росії — «зворотного боку Європи, ушнурованого в єдину державу зі зворотним боком Азії»; як і євразійці по ньому, Р.Челлен наголошує на специфічній функції Росії як посередницькій ланці між культурними світами Європи та Азії. Відкидаючи аналогії між поліетнічними США та «Росією ста народів», Челлен звертає увагу на два моменти: контури теренового розташування народів та їхню культурну різнорозвинутість. Перша особливість полягає у виразно середовому посіданні великоросів, оточених з усіх боків поясом чужинецьких народів, до числа яких на заході належать «шведи і фінни, естонці і німці, латиші і литовці, поляки, рутенці і румуни. ... До числа чужих націй залучили ми також... рутенців, або «малорусів». У культурному відношенні, проте, російське панування над цими народами «було, по суті, зловживанням нижчої культури над вищою»; це панування забезпечувалося «політикою планомірного гноблення вищих народів на європейському кордоні та штучним і насильницьким змішуванням (на відміну від природного в Америці), — що мало на меті зруйнувати буферний пояс супроти Європи і дати Росії змогу навалитися всією її масою на Захід. Саме це і є російська ідея». Вітаючи національно-визвольну боротьбу неросійських народів та їхнє виокремлення в самостійні держави, Челлен проголошує: «результат відповідає явно правильному напрямку: визволена нарешті від «козацької загрози» приймає Європа назад за свій справжній культурний кордон свою власну Ірреденту». 2. Х.Макіндер: Євро-Азія та Україна Сер Гелфорд Джон Маккіндер (15 лютого 1861 – 6 березня 1947), британськийгеограф та геополітик. Тео́рія Гартле́нду– теорія серцевинної землі, також теорія стиржневого району; «серце світу» - геополітична концепція, яка каже, що контроль над Гартлендом дає можливість контролювати світ. Поняття вперше згадувалось Маккіндером у його статті «Географічна вісь історії» 1904 року, а 1919року у праці «Демократичні ідеали і реальність» поняття замінило термін «вісь історії». Незаперечно вагомим внеском Х.Макіндера до геополітичної науки є ідея про уфіксовану розподіленість світу на окремі зони, кожна з яких відіграє в історїї свою певну роль. У стислій статті 1904 р. «Географічна вісь історії» він пропонує відмовитися від європоцентричного погляду на історію й висуває гіпотезу, згідно з якою справжньою пружиною історичних процесів і змін у світі виступає людськість континентальної маси, угрупована в центрально-північній частині Євразійського суходолу включно з Середнім Сходом, так зв. «осьовій зоні» («pivot area»), пізніше названій ним «Осередньою землею» («Heartland»). Макіндер доходить висновку, що єдиною константою всесвітньої історії можна вважати перманентний тиск Осередньої землі на зовнішні креси, який ставить існування світу включно з Європою в залежність від Євразії, підпорядковує загальну історію її імпульсам. Обставина, що всесвітня історія є лише побічна до євразійської, похідна від неї, надала Макіндерові змогу назвати Осередню землю географічною віссю історії: перебуваючи поза історією, замкнена для неї та вилучена з її перебігу, ця земля лише інспірує, провокує історичний процес, що обертається навколо умовного євразійського полюса. Край безподільній домінації та пануванню в Осередній землі монголів поклали за новожитної доби, на думку Макіндера, росіяни, які, проте, перебрали на себе всі їхні функції: «Росія займає місце Монгольської імперії. Її тиск на Фінляндію, Скандинавію, Польщу, Туреччину, Персію, Індію та Китай заступає відцентрові рейди степовиків... Навряд чи будь-яка можлива соціальна революція змінить її сутнісне ставлення до великих географічних меж її існування». Найвідчутніша загроза світовій демократії та свободі, ґарантованих зверхністю зовнішньоєвразійського оточення над його осереддям, виходить, проте, не з цього останнього, а з можливості поєднання безмежних ресурсів Євразії з інтелектуальним та організаційним потенціалом кого-небудь з представників півмісячних смуг. Найбільш вірогідним й водночас найкатастрофічнішим Макіндер вважав альянс Росії та Німеччини. Якщо стаття 1904 р. була суто інтелектуальним екзерсисом, вправою розуму кабінетного ерудита, то написана у вирі революційних пертурбацій та воєнних катаклізмів праця «Демократичні ідеали та реальність. Студія з політики відбудови», що побачила світ 1919 року, просякнута життєвою турботою за долю миру й демократії людини, що поєднала в собі досвід вченого та політика-практика. Книга була написана з метою довести, що захист демократичних ідеалів і відбудова на цих засадах Європи можливі лише з урахуванням реальності, яка, складаючись не на користь ліберальних вартостей та традиційного балансу сил, потребує негайного втручання. З подвоєною силою horreur sacréе, священний жах навіювала Макіндерові можливість поєднання ресурсів Німеччини та Росії, які після поразки у війні та втрати територій шукатимуть реваншу: останнє слово в їхніх відносинах ще мало пролунати; їхній програш був наслідком невизначенності Німеччини щодо геостратегічних пріоритетів. Пильніше придивляючись до перебігу історичних процесів, Макіндер дещо кориґує бачення рушійних сил на «Світовому острові» — Євразійському суходолі, взятому в його цілісності. Він упевнюється, що ключем, справжнім «сезамом» до дверей Осередньої землі є Східна Європа, тому контроль над нею має абсолютне, безумовне геостратегічне значення: «Хто панує в Східній Європі, той керує Осередньою землею: Хто панує в Осердній землі, той керує Світовим островом: Хто панує на Світовому острові, той керує світом» . Панування Росії в Осердній землі базується на її владі в Східній Європі; відтак логіка боротьби за світову гегемонію, віщує Макіндер, робить зіткнення інтересів Росії та Німеччини в цьому ареалі фатально неминучим. Хоч як вирішаться їхні відносини — мілітарним конфліктом чи, навпаки, поєднанням сил — Європа, в ім’я збереження ідеалів демократії та поступу, має рішуче протидіяти усім формам німецько-російських контактів. «Якщо ми погодимось на щось менше за остаточне вирішення Східного питання в його широкому сенсі, ми отримаємо лише перепочинок, й наші наступники зіткнуться з потребою знову гуртувати лави для облоги Осередньої землі». Найефективнішим протективним засобом має бути державно-політичне перевлаштування Східної Європи на зразок Західної таким чином, щоби підвалинами її існування стала система самостійних національних держав, «широкий клин незалежності від Адріатичного та Чорного морів до Балтійського» складений з Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Юґославії, Румунії, Болгарії та Греції. Догляд у цій зоні, а також за усіма процесами навколо Осередньої землі має бути покладений на Ліґу Націй. Х.Макіндер наполягав, що в Східній Європі має бути створена саме тричленна система держав: Німеччина — слов’янські плюс південно-європейські держави — Росія, а не двочленна, як, скажімо, пропонував Ф.Науманн та його прихильники згідно з планом «Середньої Європи»: Німеччина плюс слов’яни плюс південноєвропейці — versus Росія: зіткнення Німеччини та Росії в цьому разі було б неминучим. Попри те, що в книзі «Демократичні ідеали...» Макіндер не відокремлював Україну в самостійну державу — на вміщеній мапі її назва помічена тими ж літерами, що й назви переліченої сімки, проте без окреслення лінії кордонів (він добре розумівся на реаліях і знав справжнє число ворогів самостійної України, щоби зайвого разу їх дратувати, посипаючи сіллю рани створення незалежної України передбачалося його рекомендаціями урядові. Відвідавши за дорученням міністра закордонних справ Д.Керзона Одесу та Новоросійськ з повноваженнями Британського Верховного комісара, він мав зустрічі з провідними політиками та військовиками, зокрема з Денікіним, якого намагався переконати (замарно) у визнанні de-faсto новопосталих держав та схилити до співпраці з поляками супроти більшовиків. У рапорті урядові та доповіді на засіданні кабінету міністрів Макіндер пропонував створити «альянс прикордонних держав включно з Україною» та ліґи цих держав з країнами Східної Європи, а також доводив доцільність створення широкої східноєвропейської антиросійської та антибільшовицької коаліції. План Макіндера був відхилений урядом, не дістав він також особистої підтримки воєнного міністра В.Черчілля. Сучасний дослідник Б.Блаует зазначає в цьому зв’язку, що короткозорі політики, стурбовані радше очікуванням найближчих виборів, були просто нездатні адекватно оцінити вартість пропозиції, що спиралась на футурологічний аналіз з 25 річним випередженням. Він вважає також, що саме ця позиція Анґлії була однією з причин, що призвели до руйнації молодої української держави: «Британія усунулася, разом з нею відійшла й підтримка, на яку сподівалося багато потенційно самостійних реґіонів, як, наприклад, Україна». Якщо, визначаючи за позицією Німеччини вирішальну роль у балансі на терезах Осередня земля — креси, Макіндер остаточно не заперечував можливості для неї іншого, поза комбінацією з Росією, шляху, то стосовно Росії він, не вагаючись, проголошував: «З Росією я не можу бачити миру для світу. Байдуже, чи буде майбутнім Росії анархія, чи тиранія, чи рабство німцю; жодна з цих умов не в змозі співіснувати сьогодні з демократією в світі». 3. «Середня Європа» та Україна Відомі німецькі учені, політики та підприємці згуртовались навколо руху «Середня Європа» («Mitteleuropa»). Біля витоків цього руху справедливо бачать націонал-економа Фрідріха Ліста (1789–1846), політика барона Карла фон Брука (1798–1860) та історика і публіциста, теоретика федералізму Константина Франца (1817– 1891); існуванням як потужній і впливовій політичній течії рух завдячує видатним постатям Ф.Науманна, П.Рорбаха, М. та А. Веберів, Г.Шульце-Геверніца, Г.Дельбрюка, А.Шмідта та ін. Кінцевою метою руху було створення у просторі між Францією та Росією, між Балтійським, Адріатичним та Чорним морями спільного економічного, культурного й правового простору, що охоплював би народи, які за більшістю характеристик — історичних, культурних, господарчих, релігійно-етичних тощо — засвідчували близькість значнішу, ніж до зовнішніх стосовно них Росії та Франції, інших ґерманських та романських народів. Рух набув організаційної цілісності після виходу з друку у жовтні 1915 року книги Фрідріха Науманна (1860–1919) «Середня Європа», сукупний наклад якої за два роки перевищив 100 тис. примірників і яка мала величезний розголос; 1916 р. книга була перекладена французькою, анґлійською та угорською мовами, наступними двома роками — шведською, італійською та російською. 1917 р. накладом 113 тис.прим. під цією ж назвою побачила світ брошура, що у стислій формі викладала ідеї книги 1915 р. На час виходу «Середньої Європи» Ф.Науманн був відомим теологом, політиком, редактором впливової «Hilfe», у якій друкувалися видатні політичні та суспільні діячі Німеччини, зокрема М.Вебер. На політичному небосхилі Науманн був знаний як провідник націонал-соціального (не плутати з націонал-соціалістичним) руху, що прагнув спрямувати в єдине річище дві найпотужніші хвилі німецької історії — національно-буржуазну та соціалістично орієнтовану пролетарську, синтезувати переднакреслення християнства і німецького ідеалізму, гуманізму і класової солідарності, демократії та монархії — намір, що мав з’явитися, за висловом сумлінного історика Фрідріха Майнеке (1862– 1954), немов добра фея біля колиски нової Німеччини та залишити їй свій чарівний подарунок. Ця «найшляхетніша мрія німецької історії», значно спричинившись порозумінню між робітництвом та буржуазією й серйозно вплинувши на усталення ревізіонізму в соціал-демократії, не була, проте, зреалізована; була б вона вдалася, гітлерівський рух, на думку Майнеке, ніколи не набув би успіху. Так само духом компромісу й солідарності, порозуміння й доброї волі просякнута ідея середньоєвропейської федерації. Ще напередодні виходу в світ «Середньої Європи», оцінюючи в низці статей наслідки російської аґресії, Ф.Науманн висловлює стурбованість долею східноєвропейських народів — вимріяна мета самостійності, титанічні зусилля останніх десятиріч за умов здійснення російських планів будуть зведені нанівець: «стосується це румунів і болгарів, так само як стосується це фіннів, литовців, естонців, поляків, рутенців у Росії». Тверезо оцінюючи розстановку сил у центрально-європейському реґіоні, він констатує, що розбудова державності поляками, чехами, литовцями, естонцями, рутенцями (українцями) залежатиме від сприяння або, навпаки, протидії з боку Росії чи Німеччини — для самостійного існування вони ще надто слабкі, а тому — «як міжнародна сила, простягаємо ми меншим сусіднім середньоєвропейським народам руку й пропонуємо зважитися рушити шляхом з нами до майбутнього». У праці «Середня Європа» Науманн розгортає своє бачення нової спільноти. Основоположним арґументом на її користь є належність усіх народів означеного реґіону до єдиного «середньоєвропейського типу», єдиної «середньоєвропейської людської групи (Menschheitsgruppe Mitteleuropa)», гомогенність якої, попри конфесійні, національні, мовні відмінності, визначена однотипністю соціокультурного ландшафту та господарчих структур, а також однаковою трудовою етикою — схожим «господарчим темпераментом», «господарчим характером», що надає Науманнові змогу казати про єдиний «середньоєвропейський господарчий народ», який сповідує єдину «нову соціально-економічну конфесію». Водночас стан середньоєвропейської спільноти характеризує, з огляду на сусідню західньоєвропейську, певна незрілість, неостаточна сформованість, перебування у фазі становлення: «наш середньоєвропейський тип ще не досяг довершеності, він ще формується. ... Ми, якби мені було дозволено так висловитися, історичний напівфабрикат, та очікуємо саме на день завершення. ... Ми маємо за собою багато снаги, дуже багато якості, маємо також хист до праці, проте лише зараз має початися вища школа: навколо німців зростає культура Середньої Європи, зростає тип людини, що є середня між французами, італійцями, турками, росіянами, скандинавами. Прагнемо ж цього середньоєвропейця». Науманн впевнений, що кожен з середньоєвропейських народів є носієм рис і якостей, яких дещо бракує іншим; мета Середньої Європи є поєднання німецьких та ненімецьких первістків таким чином, щоби, уникнувши зверхності німецького елементу, використати взаємну компліментарність на користь спільного блага: «Не панування, проте поєднання! Ми маємо більше кінських сил, ви — більше мелодії. Ми міркуємо переважно кількостями, кращі з вас — якостями. Тож зіллємо разом те, на що ми здатні окремо...». Ідеологічними підмурівками Середньої Європи є сукупність принципів консерватизму та лібералізму, плекання існуючих традицій та інституцій, поєднане з реалізмом і прагматизмом щодо інновацій. Державно-політичний устрій Середньої Європи Науманн визначає як союз (Bund — спілка, федерація, конфедерація) — союз держав, союз народів, наддержава: «Жодна держава, що увійде до цієї наддержави, не позбудеться державної самостійності, як не офіруватиме вона задля цього свого власного тяжко здобутого й кров’ю захищеного суверенітету. ... Натомість, в інтересах усіх учасників, щоб не повстали нестримні плани переплавлення. Іншими словами: під титулом Середньої Європи створюється не нова держава, проте створюється союз існуючих». Саме таку модель східноєвропейської спілки пропонував 1882 р. К.Франц: «Природно, з цього не постане жодне національне тіло та взагалі жодна держава. Це має бути союз (Bund) і то навіть з вельми різних елементів... Централізації та уніформійності слід категорично уникнути». З появою Середньої Європи скасовується актуальність небезпечних з огляду на наслідки різноманітних панславістських та всенімецьких проектів, а також планів Великої Сербії, Великої Румунії і т.ін. Центром розташування адміністративних органів Середньої Європи мала бути Прага. З культурно-цивілізаційних міркувань Науманн рішуче відкидає будь-яку можливість спілки Німеччини з Росією, яка лише компенсувала б поганий стан господарства останньої для подальшої військової експансії: «Наше культурне почуття протестує проти цього, й наші серця ніколи на це не погодяться. Краще бути малими та самотніми, ніж російськими». Сторінки «Середньої Європи» пройняті високим оптимістичним пафосом, поетично-романтичним піднесенням щодо перспектив майбутнього співтовариства; теплі, проникливі, навіть сентиментальні вислови про лагідне співіснування, обопільне національне доповнення межують, проте, з сухими, холодними, по-німецькому розважливими пасажами щодо необхідності порядку, дисципліни, субординації (в чому він, звичайно, має рацію), які, дисонансуючи з загальним настроєм і духом книги, можуть, ніде правди діти, дещо відcахнути ліричну душу слов’янина. 1917 року у брошурі «Середня Європа» Науманн наголошує, що внаслідок географічного розташування, а надто — волі та історичної долі, проміжні між Німеччиною та Росією нації (включно з українцями) вимушені орієнтуватися на одну з цих держав, належати до їхніх сфер впливу й блокуватися з ними, а тому: «що російським не хоче або не може бути, мусить стати середньоєвропейським». По закінченні війни, вважає Науманн, після спільної боротьби проти російського ворога ці нації не можуть просто розійтися: «Кров зв’язує. Майбутня небезпека зв’язує. Зв’язує обопільна повага. ...Хай живе Середня Європа!». У заснованому ним у середині 1917 р. з метою пропаґанди ідей руху щотижневику «Середня Європа» Науманн мотивував доцільність створення союзу запобіганням міжнаціональним конфліктам, збереженням інституційного порядку в умовах наближення загального розкладу й хаосу, піднесенням добробуту. Ідея Середньої Європи, проте, виявилася мало сумісною з тогочасною реальністю. Революції 1917 р. в Росії, а також поразка Німеччини у Світовій війні усунули з порядку денного питання Середньої Європи. У Різдв’яні дні 1918 р. в своїй останній «середньоєвропейській» статті «Тимчасове прощання» Науманн висловлює впевненість, що, попри всі негаразди останнього часу, ідея Середньої Європи не буде остаточно відкинута, її істиність і життєвість забезпечуються самим буттям — психологічними, господарчими, географічними чинниками, тому все штучне й довільне, що є в цій ідеї — минеться, об’єктивно зумовлене — залишиться; «з поглядом у близьке чи віддалене майбутнє вони кажуть один одному: До побачення!». Безперечно, в концепції «Середньої Європи» як явищі інтелектуальної історії Німеччини вельми вагомим є елемент німецького месіанізму — переконання, що Німеччина має певний метафізичний обов’язок перед Богом та людством, виправданий sub speciae aeternitatіs сенс буття, гідний великої нації. Намагання «сказати своє слово» зумовлювало саме східну орієнтацію зусиль: тоді як на стабільному заході Німеччина могла прислужитися хіба що пригніченим ірландцям та фламандцям, на схід від неї простягався безкраїй обшир скривджених земель, що буквально волали про допомогу. Була б Німеччина, знайшовши тут для своїх прагнень сприйнятливий ґрунт, виконала шляхетну місію визволителя, вона мала б не лише щиру вдячність тогочасної генерації, а й справжню приязнь і відданість наступних, здобула б на майбутнє в особі кількох націй половину континенту зичливих друзів та надійних союзників. Через те найдалекоглядніші й найсумлінніші політики Німеччини невтомно застерігали від будь-яких експансіоністських намірів у Східній Європі, ба більше — наполягали на необхідності скупчення сил для протидії Росії. Як уважав учасник руху «Середня Європа» Макс Вебер, «усяка політика по той бік нашого східного кордону, якщо саме вона є реальна політика (Realpolitik), неминуче є західнослов’янська політика, та не німецько-національна політика. ... На Сході, але аж ніяк не на Заході, матимемо ми культурні завдання поза нашими кордонами»(українців, як і переважна більшість інших європейських дослідників, Вебер зараховував до західних слов’ян). Інший «рухівець», відомий історик Ганс Дельбрюк (1848–1929), знаний як щирий симпатик України, погордливо декларував:«Вважає Росія за свою місію уярмлення Європи та Азії — то її справа, ми ж вбачаємо місію Німеччини в тому, щоби врятувати Єропу та Азію від цього гноблення москальства». Він зауважує, що вже впродовж другої генерації Німеччина захищає європейську культуру від навали московського варварства, і це не є евентуальна політика, а доля, призначення Німеччини, її місія людству. Один із модерних дослідників руху «Середня Європа» Генрі Корд Мейєр, щиро сумуючи з приводу того, що проект Науманна, «вкорінений у найкращі європейсько-християнські традиції з їхнім наголосом на пристойності, моральності та гуманності», не був здійснений, вважає, що, якби перебіг війни трохи затримався на ситуації середини 1916 р., німецькі політики та ідеологи мусили були б зосередитися на «середньоєвропейському напрямку» й «Середня Європа» стала б реальністю. Натомість як у Німеччині, так і в Європі гору узяв неприборканий націоналізм, у чаді якого європейські політики втратили розважливу спроможність адекватно сприймати й оцінювати події, не розгледіли великої конструктивної вартості цієї ідеї, а перемога над Німеччиною та віддаленість Росії лише зміцнили ілюзію безпеки, внаслідок чого ґрандіозний шанс перевлаштування Європи не був реалізований. «Сумно й витверезно бачити в ретроспекції втрачені можливості...». Проте Мейєр певнений, що «жереб історії може ще одного разу надати Західному світові можливість перемоделювати структуру Європи. Ще може з’явитися інший шанс відновити спільноту вільного й творчого життя», вибудувати «вільну, реінтеґровану, пострадянську Європу»— шанс, який, у разі його отримання, Захід не матиме права проіґнорувати.

Власта: 4. Україна в геополітичних міркуваннях М.Вебера Ідею створення незалежної України висував Макс Вебер. Для нього цілком природним було те, що українці, соціальна структура яких та рівень розвитку матеріальної і духової культури значно перевищував російські відповідники, мали утворити свою власну незалежну національну державу. Погляди Вебера на вирішення національного — чи не найголовнішого для Східної та Центральної Європи — питання зазнали певної еволюції. Впродовж перших років XX сторіччя Вебер перебував під сильним впливом ідей федералізму М. Драгоманова, що з ними його ознайомив Богдан Кістяківський, який тоді у Парижі готував до друку двотомник праць Драгоманова. Викладена в «Історичній Польщі та великоросійській демократії» Драгоманова федералістична програма перевлаштування Росії імпонувала Веберові тяжінням до компромісного розв’язання потенційно вибухової проблеми: «її велика сила відверто полягає в комбінації ідеалів економічних з національними». Вебер також цілком поділяв думку Драгоманова, ідеологічну трансформацію якого він окреслював як перехід від соціалізму до націонал-демократії, що соціальна структура Російської імперії є головна перешкода ліберальному розвою та європеїзації Росії. Вебер багаторазово посилався на Драгоманова як на автора найдемократичніших засобів вирішення національного питання в мультиетнічній Європі; дослідник спадщини Вебера Вольфґанґ Моммзен визнає «вплив Драгоманова на Вебера» й зазначає, що «і пізніше Вебер вважав твори Драгоманова за основоположні для будь-якого трактування національних проблем». Для Вебера не була таємницею російська політика «найлютішого гноблення (erbarmungsloseste Unterdrückung)» України; він зазначав факт потужного і подекуди успішного зросійщення українців, згадував про заборону 1876 р. видавання та ввезення української літератури й зауважував, що «лише проблема автономії приблизно 30 млн. малоросів є пункт, на якому затамовують подих навіть найпослідовніші демократи» Вебер був добре обізнаний з програмними засадами та вимогами різних українських політичних угруповань, зокрема Української демократичної та Української радикальної партій і зазначав, що кінцевою метою деяких політичних сил є відділення України від Росії та створення незалежної української держави. Перебіг подій у Росії впродовж другого десятиліття XX сторіччя, її вступ до Першої світової війни з відверто експансіоністськими замахами та нахабна аґресія на західноукраїнські терени лише зміцнили відому русофобію Вебера. У численних статтях та виступах 1915–1919 років, зокрема в статті «Перехід Росії до примарної демократії» (квітень, 1917), окрім акцентуації моментів монгольськості та комуністичності росіян, з’являються нові мотиви. Вебер вживає вислови «народний імперіалізм (Volksimperialismus)», «більшовицький солдатський імперіалізм», «імперіалістична інтеліґенція», «великоросійський шовінізм», «мілітаристські масові інстинкти», «російське варварство» та «російські варвари», та ін. Російський імперіалізм для Вебера явище настільки ж постійне, наскільки позаполітичне чи позаідеологічне: «Чи несуть на собі експансіоністські зазіхання царистську, кадетську або більшовицьку етикетки, з огляду на наслідки, природно, неважливо». Вебера вражає вороже ставлення росіян до слов’ян і поведінка російських військ на слов’янських теренах: «звіряча мерзотність, що її чинять російські недисципліновані орди... в районах помешкання частково расово спорідненої з ними людності, нагадує середньовічні монгольські часи». Вебер кепкує з російської інтеліґенції: «...ревність інтеліґенції до ощасливлення чужих народів перебувала й перебуває у кричущому контрасті з невирішеними культурними завданнями на власній землі». В багатьох статтях та виступах того часу Вебер трактував Україну як країну, що перебуває в колоніальній залежності від Росії й ставив її в один шерег з Польщею, Литвою, Фінляндією, іншими тогочасними колоніями, скажімо, Індією, Ірландією, Мальтою, Єгиптом, Персією та ін.. Щодо європейських колоній Росії Вебер вважав, що вони «мають свою власну й частково дуже давню культуру порівняно з Росією, принаймні значно вищу культуру». Саме тому вже наприкінці 1915 р. Вебер виступав за створення незалежних держав неросійських народів європейської частини імперії: «Я ... за створення польської, малоруської, литовської, латиської автономних національних держав». У жовтні 1916 р. Вебер знов публічно обстоює ідею незалежної України: «Центральний пункт!.. Україна». Вебер вбачав сутність Жовтневої революції 1917 р. у встановленні військової диктатури на чолі з капралом і спростовував тезу, що більшовизм спирається на «класово свідомі» в європейському розумінні пролетарські маси — переворот, на його думку, був здійснений «солдатським пролетаріатом», який своїм джерелом існування має поталу та здобич, тому російська солдатеска щиро зацікавлена у продовженні війни, зокрема в Україні, яку вона «під приводом «звільнення» матиме змогу і далі ґвалтівно грабувати. Як зазначалося, Вебер був активним членом руху «Середня Європа» й прихильником створення німецько-слов’яно-південносхідноєвропейської федерації, важливе місце в якій мала посісти Україна. 5. «Нова Європа» Р.Сетон-Вотсона Своєрідною відповіддю на проект Ф.Науманна була пропозиція «Нової Європи» відомого анґлійського вченого-славіста Р.Сетон-Вотсона. Присвятивши себе в роки Першої cвітової війни та повоєння політичній діяльності й цивільній службі, він провадить величезну роботу, спрямовану на підтримку незалежності слов’янських націй, що з’являлися на світ з-під уламків Російської, Австро-Угорської та Оттоманської імперій. Сетон-Вотсон був відвертим прихильником безумовної самостійності України. Ще в передвоєнні місяці 1914 р. Сетон-Вотсон мав намір відвідати Росію аби з’ясувати позиції урядових кіл щодо майбутнього України, Польщі та Фінляндії, проте відмовився від поїздки, збагнувши з російської преси та зустрічей з провідними слов’янськими діячами різних політичних та ідеологічних спрямувань її цілковиту безперспективність: «Єдиний шлях, яким я можу привернути до себе ... офіційну й більшість неофіційної Росії, є Totschweigen (смертельна мовчанка) щодо українського питання й зречення фінів. Влітку цього ж року у Львові Сетон-Вотсон зустрічався з М.Грушевським, І.Франком, А.Шептицьким, К.Левицьким, С.Бараном, іншими видатними українцями. Сетон-Вотсон добре знав українську історію, високо поціновував українську культуру; Шевченка він називав «рутенським Бернсом», Шептицького шанував за те, що «всю свою енерґію він присвятив справі поширення освіти, вихованню активного й пристрасного патріотичного кліру, плеканню мистецтва, літератури, політичної думки»; біографи Сетон-Вотсона стверджують, що завжди «боротьба українців... супроти уряду Санкт-Петербурґа зустрічала його міцну підтримку». У заснованому ним у жовтні 1916 р. й редаґованому спільно з Т.Г.Масариком часописі «Нова Європа», в численних виступах в інших засобах масової інформації Сетон-Вотсон обстоює ідею «Нової Європи» історичними, культурними, економічними, географічними, військово-політичними чинниками. Саме створення незалежних України, Польщі, Литви, інших держав відповідатиме довготривалим інтересам Європи, здійснить мрію багатьох народів про державну незалежність. У вересні 1917 року, розглядаючи в статті «Проблема України» ситуацію навколо України, Сетон-Вотсон наголошує, що українське питання є однією з головних причин, що призвели до Першої світової війни (вперше про це він скаже в жовтні 1916 р.; перебіг війни довів, що надалі іґнорувати цю проблему неможливо. Українське питання не модерна вигадка, але застаріла проблема Європи, «про що свідчать численні книги, присвячені українським подіям, що були надруковані анґлійською вже XVII століття». Вдаючися до аналізу українсько-російських відносин, Сетон-Вотсон доходить висновку, що витоки негараздів належить шукати в Переяславських угодах, адже «неможливо уявити собі більшого контрасту політичних світоглядів, ніж той, що існував між цими двома сторонами. З одного боку, стояла стара Москва, в якій автократія, міцна вже за напівтатарських днів, здобула додаткової моці методами, запозиченими із Заходу; з другого — вільно зіткана республіканська організація, оперта на сутнісно демократичні місцеві інституції. Як неможливо, щоб поєдналися вогонь з водою, так один із цих супротивних типів уряду був приречений на підпорядкування другому; за умов XVIII століттяя перемога царату була ... невідворотна». Після унаочнення подіями 1917–1918 рр. намірів росіян щодо неросійських народів і вияву достеменного змісту російської революції Сетон-Вотсон активно пропаґує необхідність мілітарного втручання в російські справи, яке б не лише зберегло мир у Європі й сприяло загальному роззброєнню, а й, спричинивши відновлення цивільного порядку й демократії, служило б інтересам насамперед самої Росії; російська революція для нього — неґація політичних принципів анґлійської, американської та французької революцій, «підміна в найширшому масштабі Власності Крадіжкою». 6. Східна Європа як «Зелений Інтернаціонал» Центральним для застосованого Г.Гесселем Тільтманом у книзі «Хліборобська Європа» (1934) геополітичного підходу до ситуації в Європі є соціально-економічний аналіз. Загальноєвропейська цивілізація складається, на його думку, з двох — західної та східної — половин. Другу, попри наявні внутрішні національні відмінності та державно-адміністративні кордони, характеризують ідентичність соціальної структури та типу економіки, спільність світогляду, моралі, культури, трудової етики, способу життя, що їхнім атрибутивом або детермінативом (визначником) є прикметники: «хліборобський», «рільничий», «селянський», «сільськогосподарський». Незважаючи на неспинні політичні трансформації й територіальні перевлаштування, східноєвропейська людність залишає недоторканим свій codegénétіque, транспортує крізь товщу віків і генерацій життєвирішальні засади свого існування, власні вартості та ідеали. Географічно хліборобська спільнота розташована на теренах між етнічними кордонами розселення німців та росіян у смузі між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями: «Більш ніж половину усього цього континенту складають хлібороби. ...Народи, що посідають цю землю фермерських господарств, — поляки, українці, чехи, словаки, угорці, південні слов’яни та інші — спільно репрезентують найбільшу спільноту в Європі, розщеплену штучними політичними стінами, проте поєднану спільними інтересами та, за війни або миру, звичайно спільною долею». Для номінації цієї сукупності націй Тільтман уживає запропоновану на початку 20-х років лідером Болгарського хліборобського народного союзу й головою уряду Болгарії Олександром Стамболійським назву «Зелений Інтернаціонал»— висунута Стамболійським ідея «Зеленого Інтернаціоналу» передбачала політичні співдії східноєвропейських країн супроти поширення російського більшовизму. Відзначаючи любов українців до землі й хліборобської праці, Тільтман гонорує їхню працьовитість, трудову дисципліну, відданість індивідуалізму, що їм вони завдячують своїм чи не найвищим Східній Європі рівнем життя, дедалі більшим добробутом та заможністю (він писав це з власних спостережень по відвідинах Західної України): «Кожна українська хата, хоч якою малою вона була б, огороджена парканом — символом того індивідуалізму та любові до домівки й землі, що складають саме коріння українського темпераменту. Бездоганно чепурний вигляд навіть і найбіднішого села нагадує мандрівникові, що українці, сукупно з угорцями, є найкращі господарі Східної Європи». Той факт, що землі навколо Перемишля, що зазнали найнищівнішої руйнації за роки війни, були швидко відбудовані так, що ніщо там не нагадувало війни, Тільтман називає «справжнім чудом», створеним руками українців. Вдаючися до зіставлення українців з іншими націями, зокрема поляками, Тільтман констатує порівняльну вищість української матеріальної та духовної культури над польською. Наголошуючи на необхідності ствердження історичної справедливості й задоволення прагнень українців до самовизначення, а також дбаючи про безпеку в Європі, Тільтман уважає за обов’язкове відновлення української державності й закликає британський уряд до рішучих заходів задля її забезпечення: «Не буде ані довготривалого спокою, ані тріумфу справедливості в Східній Європі доти, доки не буде надано Україні це право й чужинецькі війська не залишать її територію». Була б Україна вільною, «українська раса доклала б власного внеску до підтримання миру й стабільності в цьому реґіоні». З огляду на Україну Тільтман уважає неприпустимим щоб «західний» народ був підлеглий «східній» російсько-азійській цивілізації. Поданий Тільтманом образ України визначається глибокою повагою до маєстатності її стародавнього минулого й шаною до героїчної боротьби за незалежність, уболіванням за її сучасний під’яремний стан; він певний, що Україна обов’язково здобуде незалежність і звільниться з кайданів рабства, що були накинуті на неї Росією. «Українців ...відзначає культурний рівень вищий, ніж рівень ... рас, що сьогодні гноблять їх». «Усі спроби перетворити українців на росіян залишилися замарними». Тільтман упевнений, що тяжіння українців до незалежності є непозбувне й незнищенне, бо притаманне їхньому волелюбному характерові, вкорінене в найглибинніші шари їхньої національної самосвідомості: «Впродовж багатьох генерацій український народ залишається вірним своїм національним ідеалам [звільнення] з відданістю та затятістю більшою, ніж будь який інший поневолений народ Європи». «Велика Україна (The Great Ukraine) існує не на папері, а в серцях її народу. І жоден, хто знає цих заможних господарів-хліборобів, не може заперечити, що в серцях європейської найбільшої «меншини» донині існує вільна Україна». Український нарід — «вірить, що прийде день, коли він буде вільний,.. день, коли Незнана нація Європи накреслить великими літерами своє ім’я на мапі Східної Європи, й справедливість нарешті засвяткує хліборобів, які боролися за збереження своєї національної ідентичності з завзятістю, мужністю та неприборканою волею, що не знали поразки». Причину того, чому українці — «творці великої імперії й колиски стародавньої цивілізації, значно вищої за ту, що відзначала навколишні землі»— не спромоглися захистити свою незалежність, впали в рабство й «зникли з історії», Тільтман вбачає у таких вадах їхнього характеру, як миролюбність, демократизм, поблажливість. «Українці — і це є справжня причина їхніх негараздів — не були ані войовничими, ані аґресивними, вони були й залишаються тепер однією з найбільш культурних та демократичних хліборобських рас в Європі, що бажає лише непотурбованого життя на своєму власному терені. Саме цій обставині вони завдячують своє раннє зникнення з мапи Європи». Утім, незважаючи на певні другорядні відмінності, Тільтман упевнений, що Східна Європа залишається — і залишатиметься — усталеною геополітичною одиницею, єдиним геополітичним комплексом, стягнутим обручем спільної історичної долі, однакових підстав життя та єдиної мети на майбутнє. Висновки.Отже, Україна займала важливе місце у геополітичних концепціях початку ХХ ст., незважаючи на відсутність державності та перебуваючи у складі імперій. Література. Левандовський В. Україна в геополітичних концепціях першої третини XX століття // Політична думка. – 1994. – № 2. Політична історія України. ХХ ст.: У 6 т. – Т. 1. На зламі століть (кінець ХІХ-1917 р.) – К.: Генеза, 2002. – 424 с. Українська державність у ХХ ст. Історико-політологічний аналіз. – К.: Політична думка, 1996. – 448 с. Запитання. У чому суть руху Міттельєвропа? Хто обстоював ідею «Нової Європи»? Що таке хартленд?

Власта: 1. Р.Челлен про Україну у Першій світовій війні. 2. Х.Макіндер: Євро-Азія та Україна. 3. Україна в геополітичних міркуваннях М.Вебера. 4. “Нова Європа” Р.Сетон-Ватсона. 5. Ф.Науман “Середня Європа” та Україна. 6. Східна Європа як “Зелений Інтернаціонал”. 7. Ланселот Лоутон «Україна: найбільша проблема Європи». 8. Австрійські концепції Міттельєвропи напередодні та під час Першої світової війни. 9. Західноукраїнські землі в планах Російської імперії 1900–1914 рр. 10. Політика держав німецько-австрійського блоку щодо України в період Першої світової війни. 11. Українське питання в політиці держав Антанти у роки Першої світової війни. 12. Білий рух та українське питання. 13. Україна в сучасній російській стратегії. 14. Україна в польських зовнішньополітичних доктринах початку XX ст. Г.Дмовський та. Ю.Пілсудськкй. 15. Українська незалежність і Польща в 1918–1923 рр. 16. Політика Польщі в українському питанні у міжвоєнний період: Польща для поляків та проект „Великої України”. 17. Польсько-український конфлікт у роки Другої світової війни. 18. Політика етнічної асиміляції українців у Польщі у післявоєнний період. Зміна стереотипів польської громадськості в українському питанні. 19. Зовнішньополітичні концепції нової Польщі стосовно України на сучасному етапі. 20. Угорська державність та українське питання у першій третині XX ст. 21. Угорські геополітичні комбінації у Другій світовій війні і Україна. 22. Угорська політика щодо України на сучасному етапі. 23. Утворення Чехословацької республіки та „українське питання” 24. Розвиток стосунків між Чехословаччиною та УНР й ЗУНР. 25. Українці в ЧСР. Проблема Підкарпатської Русі. 26. Незалежна Україна в зовнішній політиці Чехії і Словаччини. 27. Україна і Румунія в 1917–1920 рр. 28. Політичне та соціально-економічне становище українського населення в Румунії у міжвоєнний період. 29. Проблема Північної Буковини та Бессарабії на початку Другої світової війни. 30. Геополітичні проекти Бухареста в Другій світовій війні та Україна. 31. Суперечності розвитку сучасних румуно-українських відносин. 32. Гітлерівська концепція завоювання життєвого простору та Україна. 33. Політика фашистської Німеччини на Україні в 1941–1944 рр. 34. Політика нацистів щодо ОУН та УПА. 35. Східна зовнішньополітична стратегія ФРН та Україна (1949–1989 рр.). 36. Україна в зовнішньополітичній концепції об'єднаної Німеччини. 37. США і українська державність 1917–1920 рр. 38. Політика США в українському питанні у 1920–1940-х рр. 39. Підтримка США поневолених націй і українське питання. 40. Українсько-американські відносини на сучасному етапі. 41. Україна в концепціях З. Бжезінського. 42. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни. 43. Турецько-українські відносини у 1918–1921 рр. 44. Відновлення та розвиток двосторонніх українсько-турецьких відносин на сучасному етапі. 45. Взаємовідносини між Україною та НАТО.

Власта: Лекція. 5 Тема. Україна в концепціях і доктринах Угорщини Мета. Ознайомлення із угорськими концепціями щодо України упродовж ХХ-ХХІ ст., виділення основних етапів двосторонніх відносин та суперечностей. Вступ. Головними елементами угорської національної ідеї, якою вона формувалася протягом XIX століття, були: непримиренність до панґерманської, панславістської та дако-румунської ідеологій, збереження єдиної та неподільної Угорщини, недопущення федералізації країни чи надання автономії іншим народам, забезпечення угорської гегемонії в історичній Угорщині, пошуки компромісу з Габсбурґами проти національно-визвольних рухів слов’янських та румунського народів. Угорська національно-визвольна революція 1848–1849 рр. загострила міжетнічні суперечності у Габсбурзькій монархії. Проти угорської визвольної боротьби виступили слов’янські (у тому числі й український) та румунський народи. Це стало головною причиною формування наступальності в угорській державницькій ідеї: щоб не потрапити під панування інших народів у своєму королівстві, угорці вдалися до забезпечення своєї зверхності штучними методами. План. 1.Угорська державність у першій третині XX століття та український чинник 2.Окупаційна політика Угорщини щодо України у Другій світовій війні 3.Угорська політика щодо України на сучаcному етапі Зміст лекції. 1.Угорська державність у першій третині XX століття та український чинник З другої половини XIX ст. Угорщина здійснювала політику цілеспрямованої мадьяризації і денаціоналізації підлеглих націй і народностей. Протягом 1860–1914 рр. відбулася мадьяризація 100 тис. русинів у районах Потисся та Земплин. Усі міста Карпатського реґіону на поч. XX ст. втратили своє національне обличчя, стали центрами угорської культури, осередками мадьяризації східних реґіонів угорського королівства. З початку XX ст. відбулася повна латинізація служби божої в руських церквах, до 14% скоротилася кількість шкіл із русинською мовою навчання, хоча русинів у краю мешкало 70%. З 1907 р. відповідно до закону А. Аппоньі мали бути закриті всі без винятку руські школи, заборонялося книгодрукування руською мовою, замість кирилиці в школі, вводилася латинська абетка. Однак насильницька асиміляція, прагнення «спростити» етно-національну ситуацію викликали величезний опір слов’янських і румунського народів, стали каталізатором антигабсбурзького і антиугорського рухів. Революція 1918–1919 рр. в Австро-Угорщині породила нові національно-державні орієнтири: угорці, українці, інші слов’янські та румунський народи повели боротьбу за формування своїх незалежних держав. Саме в 1919– 1920 рр. відносини між Угорщиною та Україною розвивалися особливо динамічно. Вперше українське питання на державному рівні і як окрема проблема Східної Європи постало в Угорщині на початку 1918 р. у зв’язку з проголошенням УНР незалежності та підписанням 9 лютого 1918 р. Берестейського мирного договору з Центральними державами, у тому числі й з Австро-Угорщиною. За цим договором Україну було визнано лише в межах дев’яти губерній, що відокремлювалися від Російської держави. Спроби України 1918 р. змусити Австро-Угорщину і Німеччину приєднати до УНР Галичину, Буковину, Холмщину, Бессарабію, Закарпаття, де переважало українське населення, викликали рішучий опір Габсбурзької монархії, що відкидала навіть право на самовизначення українців цих земель. На відміну від Угорщини Австрія зайняла поміркованішу позицію в українському питанні. Оскільки ж східна політика Габсбурґів перебувала в руках Угорщини, то її позиція щодо України була для Відня вирішальною. Політика Будапешта базувалась на тому, що виникнення й існування української держави стане небезпечним прецедентом для багатонаціональної монархії. Розроблена у квітні 1918 р. урядом Угорщини концепція про недоторканість східних кордонів Австро-Угорщини лягла в основу позиції Відня в українському питанні. У ній Росія, Румунія та Україна розглядалися як особливо небезпечні держави. Україна вважалась потенційно найнебезпечнішим суперником, бо у прагненні до об’єднання своїх земель в єдину державу загрожувала східним кордонам Австро-Угорщини. На противагу цій трійці і особливо Україні Угорщина найактивнішим чином сприяла відродженню Польщі, зокрема якомога більшому розширенню її кордонів на схід, у глибину українських земель, що допомогло б зменшити претензії України на Галичину, Буковину і особливо Закарпаття. У період народно-демократичної та соціалістичної республік в Угорщині (1918–1919 рр.) угорсько-українські взаємини набули повноцінного розвитку. Угорщина позитивно поставилася до утворення самостійної української держави, хоч у питанні про Закарпаття обидві держави не знайшли спільної мови. Угорська сторона (М.Каройі, Ш.Гарбаі, Б.Кун) наполягала у 1919 р. на офіційному визнанні Закарпаття у складі Угорської республіки на правах проголошеної 21 грудня 1918 р. автономії, тоді як українська сторона проводила свою лінію: якщо русини висловляться за прилучення краю до України, то вона перечити не буде. Як відомо, за рішенням Антанти 8 травня 1919 р. Закарпатська Україна, незважаючи на те, що в ній проживало 68% русинів, 19% угорців і лише 3-4% чехів та словаків, потрапила до складу Чехословаччини, що й зафіксував Тріанонський мирний договір від 4 червня 1920 р. Незважаючи на нерозв’язаність проблеми Закарпаття, Угорщина у 1918–1919 рр. поставилася до УНР та ЗУНР як до своїх найважливіших союзників, українське питання вперше стало одним із найважливіших для зовнішньої політики Угорщини. Соціалістичний уряд Ш.Гарбаі підтримував об’єднання соціалістів і комуністів, щоб спільно діяти в інтересах українського народу. Угорський соціалістичний уряд став навесні 1919 р. ініціатором переговорів між Директорією, радянською Україною та ЗУНР з метою об’єднання України й Галичини в єдину соціалістичну державу, створення українського коаліційного уряду з представників українських лівих сил на чолі з соціал-демократами. Справедливі зусилля Угорщини в українському питанні не принесли успіху, бо радянська Росія зі свого боку не визнала незалежної української соціалістичної держави, збройно нав’язала їй комуністичну владу більшовицького зразка. Тріанонський договір виявився найбільш несправедливим мирним договором Версальської системи, і не дивно, що в Угорщині не було жодної політичної сили, яка б визнала протилежне. Угорщина повела активний пошук міжнародної підтримки для перегляду Тріанонської угоди, звертаючи увагу лише на впливові держави й сили, а українське питання, що не обіцяло віддачі, іґнорувалося. Хорті швидко знехтував національно-визвольною боротьбою України у 1919–1921 рр., і вже 1923–1924 рр. намітилося таємне зближення Угорщини з Росією задля спільного натиску проти Румунії. Це призвело до автоматичного припинення визнання де-факто місії УНР у Будапешті, яка тут діяла з 1918 до 1924 р. 1. З цього часу українське питання зійшло з порядку денного угорської політики аж до мюнхенських подій осені 1938 р. У цей період воно розглядалося лише в загальноросійському чи загальнопольському руслі. В тих же випадках, коли українська визвольна боротьба змушувала Угорщину визначитися щодо України (кінець 30-х рр.), вона займала антиукраїнські позиції, бо зміцнення українських сил суперечило прагненню Угорщини самій домагатися домінування в реґіоні. Починаючи з 20-х років, в Угорщині сформувалася окрема політика щодо України, розгорнулося вивчення історії української нації, визвольних рухів. Особливо турбував Угорщину той факт, що українська національна ідея здобувала визнання по всій Центральній та Східній Європі, мала належну базу в Галичині, Закарпатті, і цей рух підтримували Німеччина та Австрія. У міжвоєнний період на Закарпатті панувала думка про Карпатський реґіон як П’ємонт української визвольної боротьби, запоруку української державності. Як ніколи до цього, угорські ірредентистські прагнення переглянути Тріанонський договір зіткнулися з українським визвольним рухом. Українська ідея ставала на шляху Угорщини в її прагненнях повернути Карпатський реґіон до історичної Угорщини. Угорські аналітики однозначно вказували, що основною причиною падіння української держави 1918–1921 років було несприятливе міжнародне становище: проти неї активно діяли Росія, Польща, Румунія, країни Антанти. Угорська концепція завбачувала розвиток української перспективи у бажаному для себе напрямі: оскільки Україну після падіння УНР Антанта й Росія четвертували, розділивши між союзниками (Росією, Польщею, Чехословаччиною, Румунією), надалі вони все зроблять, щоб запобігти утворенню єдиної України. Розв’язання українського питання невигідне жодній з країн (Росії, Польщі, Угорщині, Румунії), бо кінцева мета всеукраїнського руху — об’єднання підросійської України, Галичини, Рутенії, Буковини, інших земель, що надійно утримувалися іншими державами, в єдину країну 2. Український рух, які б кольори він не прибирав, розцінювався в Угорщині не як національно-визвольний рух, а як специфічний прояв панслов’янізму, ворожий Угорщині, Польщі, Румунії. Зокрема, такі угорські політичні діячі, як І.Егрі та І.Фенчік стверджували, що цей рух у майбутньому зіткнеться з угорськими державними інтересами в Карпатах, тому Угорщина не може його підтримувати, навіть якщо українську ідею підтримують Німеччина, Австрія. «Українська держава, чи в союзі з Німеччиною, чи самостійна, означає шкоду і небезпеку для Угорщини» . Особлива увага зосереджувалася на Карпатському реґіоні, що завжди був природним і політичним бар’єром для захисту інтересів Угорщини та Польщі від панславізму Росії. Проведені Чехією у 1924–1926 рр. земельна, адміністративна, шкільна та релігійна реформи на Закарпатті остаточно підірвали панування угорських землевласників, угорської культури, мови, католицизму, натомість посилився процес відродження української нації. Завдяки українізації краю переважна більшість із 400 тис. карпатських русинів усвідомила свою належність до єдиної української нації, мови, культури. Це була видатна подія після тисячолітнього панування угорської святоштефанської ідеї. Проукраїнські реформи Чехії в Русинському краї викликали заперечення з боку Угорщини, бо справді мали антиугорське спрямування. Називаючи українізацію краю більшовизацією, Угорщина пропаґувала на міжнародній арені переконання, що Чехословаччина своїми реформами сприяє поширенню більшовизму, російського панславізму в Центральній Європі. Найбільшого удару по угорських інтересах у Карпатському реґіоні завдали аґрарна і шкільна реформи 1924– 1925 рр. Великі угорські землеволодіння (понад 1,6 млн. га землі) були передані в руки словаків та русинів, які масово спустилися з гір і розселилися на рівнині поміж угорців. Запровадження переважно українських і русинських шкіл у краї (питома вага зросла з 14% до 74%) перетворило закарпатців у свідомих українців, які пройнялися інтересами створення української держави, тоді як проугорські сили в кінці 30-х рр. втратили провідну роль. Політичні кола Угорщини не випадково вдалися до активного протистояння, що стало «одним із найголовніших зовнішньополітичних завдань» , удосконалювали свою політику в українському питанні. Новий підхід полягав у доведенні та масовому поширенні в Карпатах русинської ідеології, пропаґанди, принципів, роз’єднуючих русинів та українців, протиставлення русинів й українців Галичини, України, доведення, що вони формувалися як різні етноси. Росіяни та українці в СРСР подавалися як носії більшовизму, а населення Галичини — як різновид польської етнічої групи. У той самий час, як стверджувалось, русини в Карпатах сформувалися в окрему національну групу, яка об’єктивно має бути орієнтована на Угорщину. За угорською геополітичною доктриною міжвоєнної доби Карпатський реґіон Галичина мали перебувати лише в руках відповідно Угорщини й Польщі, бо ці дві країни, на думку угорських політиків, були споконвічними і єдиними захисниками європейської цивілізації, християнства від варварів Сходу — Туреччини й Росії. На стику двох культур — Європи і Азії — прем’єр-міністр Угорщини Д.Гембеш в середині 30-х рр. наголошував, — не лише угорці захищають себе, але й усю вищу європейську цивілізацію. Разом з польським народом угорці створені Богом «для керівної і панівної місії над східними расами». Лише в тому разі, якщо Польща захоче формування української держави як буферної між нею та Росією, Угорщина підтримуватиме її до тих пір, доки це служитиме польським інтересам. Антанта відхиляла спроби Угорщини утворити «санітарний кордон» з Польщі, Угорщини, а утворювала його шляхом союзу Польщі, Румунії і Чехословаччини.

Власта: 2.Окупаційна політика Угорщини щодо України у Другій світовій війні Основні зусилля держав Європи у 20-40-рр. ХХ ст., у т.ч. й Угорщини, що зазнали поразки у Першій світовій війні, спрямовувалися на усунення кабальних умов та територіальних несправедливостей, породжених Версальською системою мирних договорів. Угорщина прагнула переглянути грабіжницький Тріанонський мирний договір від 04 червня 1920 року, зокрема встановити кордони між нею та сусідніми державами за етнічними принципами. Творці Версальського правового і територіального порядку в Європі за наслідками Першої світової війни, зокрема країни Антанти – Великобританія та Франція, як найактивніші її учасники та прихильники, упродовж 20-х років ХХ ст. докладали великі зусилля, щоб зберегти всю систему та кордони недоторканими, а правопорядок незмінним, але у 30-і рр. вони вимушено робили значні поступки Німеччині та її країнам-союзницям у виправленні очевидних несправедливостей і значних помилок. Офіційно Угорщина добивалася повернути не колишні історичні землі (Словаччину, Хорватію, Трансільванію, Закарпаття), а тільки ті території сусідніх держав (Чехословаччини, Румунії, Югославії), на яких суцільно проживав і переважав угорський етнос. Через свою слабкість Угорщина у справі ревізії кордонів спиралася на підтримку Німеччини та Італії, оскільки їхні принципи захисту прав національних меншин в Європі, формування нового правопорядку у Європі, сповідування християнських та національних цінностей, протистояння більшовицькому режимові в СРСР, корпоративному інтернаціоналізмові, співпадали з угорськими позиціямиУпродовж 1938-1941 рр. Угорщина добилася завдяки Німеччині та Італії перегляду кордонів із сусідніми країнами на свою користь, подолала гніт країн Малої Антанти, що лещатами охоплювала Угорщину, і перетворилася з малої на середню європейську державу з площею у 150 тис. кв. км. (приріст на 85%) та 14 млн. населення (збільшення на 58%). Але з ревізією Тріанону Угорщина знову стала багатонаціональною країною, в якій, окрім угорців, проживало 3,282 млн. чол. (22,35 %) інших народів (румуни, словаки, серби, українці). Українці-русини складали 564 тис. осіб. Приєднані до Угорщини землі не зовсім підпадали під проголошені нею наміри повернути тільки етнічні території, заселені угорцями У центрі уваги Угорщини 30-40-х років ХХ ст. перебував Карпатський регіон та Галичина, які, на думку угорської політичної еліти, мали знаходитися лише в руках Угорщини та Польщі, бо ці дві країни були вічними та єдиними захисниками європейської цивілізації, християнства проти варварів на Сході – Туреччини та Росії у середньовічні часи та більшовицької Росії у ХХ ст. Закарпаття стало першим українським регіоном, де зреалізувалися великодержавницькі ідеї Угорщини, оскільки остання не задовільнилася оволодінням 10 листопада 1938 р., завдяки Мюнхенській угоді та рішенням Першого Віденського арбітражу, південними районами Словаччини та чотирьома районами Закарпаття (Ужгородським, Мукачівським, Берегівським і Виноградівським), суцільно заселені угорським етносом. Вона вдалася до анексії всієї Карпатської України всупереч тому, що в цьому краї українці складали понад 70 відсотків, і на кінець 30-х рр. українські ідеї зміцніли серед широких верств населення, а його прагнення до української незалежності, об’єднання в соборній Українській державі ставало домінуючим. Доля Закарпаття вирішилася завдяки згоді Німеччини на приєднання краю до Угорщини, яку посол Угорщини у Німеччині Д. Стояі вранці 13.03.1939 р. оперативно доставив до Будапешта літаком, наданим йому Й. Ріббентропом. У листі-подяці регента Угорщини М. Хорті від 15 березня 1939 р. висловлювалася щира вдячність канцлеру Німеччини А. Гітлеру за те, що вирішення проблемних питань Німеччини співпали з історичними мріями угорців. За це А.Гітлера на 50-річчя з дня його народження 20 квітня 1939 р. було удостоєно найвищої нагороди Угорщини. Окупація Угорщиною Карпатської України розпочалася 15 березня 1939 року, в день проголошення її незалежності, і завершилася через три тижні. До операції було залучено 150 тис. угорських військ, поліцейських, жандармських та диверсійно-розвідувальних частин і груп. За визнанням Генштабу Угорщини від 04.05.1939 р. ця акція відбувалася при великому зовнішньополітичному напруженні. Угорські війська рушили без відповідної підготовки тилових служб і належного постачання. І все ж операція завершилася успішно завдяки добре спланованій і проведеній операції, якою керували відомі в Угорщині генерали Ф.Сомбатхеї та М.Дальнокі. Частина офіцерів готова була жертвувати за Закарпаття життям і багато з них це й зробили (інформація Генштабу від 02.09.1939 р.). Не випадково в історії залишилися чіткі формулювання, що «Земля русинів» була повернута до Угорщини збройним шляхом, а управління цим краєм здійснювалося головним чином не цивільною, а воєнною адміністрацією. Зразу ж після окупації краю серед місцевого населення широко пропагувалися ідеї про: «започаткування тисячолітнього мадярсько-руського братерства»; кінець 20-літнього чеського та 5-ти місячного українського панування над русинами краю, бо русини нічого спільного не мали з українцями, окрім того, що обидва народи слов’янські. Між ними стоїть «міцна нездоланна стіна тисячолітньої мадьярсько-руської братерської історії». Ми є русини і слов’яни, ними хочемо бути й залишитися, не русифікуватися, не українізуватися, не хочемо панславізму. У кожного народу є свої інтереси. В українців свої, у нас свої. Нічого нас відривати від Угорщини. Русини в межах Угорщини хочуть територіальної автономії, яку нам надали ще у грудні 1918 року. Умовою передачі чехам Рутенії було надання русинам автономії нарівні з чехами. Цього не сталося, договір не виконано, тому й відбувся перегляд становища Рутенії у складі Чехословаччини, а не ревізія кордонів. Чому це русинам погано вчитися у цивілізованого угорського народу, а в українського, менш цивілізованого, добре. Більшість проугорських русинських лідерів вважали, що найкраще захищають русинів Закарпаття Угорщина в союзі з Польщею. В рамках Угорщини можливим стане формування автономії Закарпаття, завдяки якій між Угорщиною та Закарпаттям складуться відносини не як пана і селянина, а як рівних складових історичної Угорщини. З величезним захопленням і піднесенням угорська правляча еліта, суспільство сприймали повернення Закарпаття до Угорщини. Будапешт мотивував анексію Закарпаття не етнічним, а історичним правом, що цей край був інтегральною частиною Угорської держави, що, за виключенням 1920-1939 рр., завжди входив до складу Угорщини, а русини, які складали більшість в краї, упродовж тисячолітнього спільного проживання з угорцями у культурному відношенні, за менталітетом і способом життя стали ближчими до угорців, ніж до українців. Ці досить однобокі оцінки вимагають уточнення, адже в історії розвитку всієї Карпатської України, формування національно-визвольних ідей, консолідації українців навколо державницьких устремлінь найбільший внесок зробили насамперед самі закарпатські русини та їх ідейні й духовні поводирі, а також конструктивні заходи та прогресивні нововведення з боку Австрії, Угорщини, Чехії, Словаччини. Завдяки такому широкому міжнародному впливу на березень 1939 р. Карпатська Україна продемонструвала, що українці краю стали зрілою європейською нацією, довели своє право на самостійність. Саме за сукупністю вплив західного світу виявився позитивним і назавжди залишився відчутним у цьому краї. Угорське керівництво оцінило приєднання Закарпаття до Угорщини найбільшим досягненням на міжнародній арені у ХХ столітті, а відновлення спільного кордону Угорщини та Польщі на Сході – рівнозначним питанню життя чи смерті цих обох держав. Більше того, приналежність і майбутнє Закарпаття розглядалося Угорщиною у контексті загальноєвропейської і навіть світової проблеми, оскільки через цей край східна деспотія (у минулому татари, а у ХХ ст. – більшовицька Росія) безперешкодно проникали в Європу. Втрата Закарпаття представляла найбільшу небезпеку саме для Угорщини, оскільки руйнувалися історичні підвалини її державності та цілісності територій; прискорювалися такі національні, політичні й культурні перетворення в краї, після яких угорська нація назавжди втрачала своє домінування, а українська (русини), навпаки, здобувала повну перевагу. Повернення і збереження Закарпаття у складі Угорської держави у майбутньому було найважливішим завданням зовнішньої політики Угорщини. І цю ідею вона постійно пропагувала серед провідних країн Європи, переконуючи їх керівників, що йшлося не про територію краю, національний склад та кількість населення чи про його природні багатства, а насамперед і виключно – про стратегічне розташування Закарпаття, яке завжди було дуже важливим і зручним для воєнних операцій тих, хто ним володів. Політична еліта Угорщини робила все для того, щоб Закарпаття залишилося у складі Угорської держави, не допустити повернення його до складу інших країн. Вона добре знала ціну загрозам Карпатського коридору. Упродовж революцій 1849 та у 1917-1918 рр. «угорська нація двічі ледве не потрапила в могилу» через втручання російської імперії у її внутрішні справи. У середині ХХ ст. ця небезпека збереглася, ставала ще загрозливішою. Вступ угорських військ в Закарпаття викликало прихильне ставлення з боку угорського населення, тоді як русини сприйняли цю акцію негативно, з невдоволенням. Це й підтвердилося розмахом визвольного руху в Закарпатті, що був найсильнішим серед усіх територій, захоплених Угорщиною у 1938-1941 рр. Потужність опору стала наслідком 20-річної підтримки українства Чехословаччиною, явна більшість українців в Закарпатті у порівнянні з іншими етносами. Якщо у Фельвідику проживало 84 відсотки угорців, 7 відсотків німців, 4 відсотки русинів, 3 відсотки словаків, то в Карпатському краї русини складали 69 відсотків, угорці - 13 відсотків, словаки - 4 відсотки, решту представляли німці, цигани, румуни, євреї. Придушення збройного опору в Закарпатті і ліквідація антидержавних проявів у перші місяці окупації позначалася брутальними і масовими арештами, різними формами покарань людей і навіть розстрілами. Левову частку слідчих і карних справ та матеріалів складали наклепи і безпідставні доноси. У ході виявлення небажаних політичних елементів, зачисток серед цивільного населення вістря покарання чи залякування спрямовувалося насамперед проти лідерів і прихильників української незалежності, а також комуністів. У першу чергу переслідувалися й ізольовувалися відомі керівники, лідери й члени Української національної партії та воєнної організації «Карпатська Січ», ідеалами яких було формування Великої України. Вояки Січі вчинили серйозний опір у перший місяць угорської окупації краю, а з переходом до партизанських методів їхня боротьба ставала більш прийнятною. «Карпатська Січ» була й залишалася масовою свідомою національною організацією, чисельність якої на березень 1939 р. досягла 15 тис. осіб. У боях проти окупації Батьківщини, яка ніколи не припинялася, загинуло 1 тис. січовиків. Для угорських інтересів завжди найбільшу небезпеку становили українські національно-визвольні сили: ідеї ОУН, Карпатської Січі, ніж навіть лідери й члени комуністичної партії, прихильники соціалістичних перетворень, що також мали значну підтримку серед закарпатців. Закономірно, що угорською адміністрацією такі вороги були поставлені поза законом, Карпатська Січ кваліфікувалася бандитським формуванням, заборонялася її діяльність, до її членів широко застосовувалися найбільш жорстокі способи приборкання: від ув’язнення, інтернування до фізичного знищення. Упродовж 1939 -1944 рр. в краї було паралізоване національне, духовне, освітнє життя часів Чехословаччини та Карпатської України, всі українські організації, що проповідували українські ідеї, об’єднання земель в єдину українську державу, розпускалися. Товариство «Просвіта», що діяло в краї ще з 1918 року, від 03.02.1940 р. заборонялося, бо проповідувало ідеї українськості русинів Закарпаття, їх невід’ємності від української нації, гуртування українства на всіх його етнічних теренах, об’єднання українських земель Закарпаття, Галичини, Буковини з Великою Україною в єдиній соборній Українській державі. Звісно, що така діяльність Товариства в Закарпатті була самою небезпечною для державницьких інтересів Угорщини, і тому з перших місяців окупації було взято курс на докорінну зміну суспільно-політичного життя в краї: формування лише товариств і організацій, що сповідували віковічну єдність русинів та угорців в єдиній Святоштефанській державі. Так, замість «Просвіти» весною 1941 р. утворилося Наукове Товариство Закарпаття на чолі з Іваном Куртяком, органом якого став проугорський журнал «Зоря». Головним завданням Товариства було сформувати граматику та словник русинської мови таким чином, щоб вони не були схожими ні з українською, ні з російською літературними мовами, довести й започаткувати окремішність історичного шляху розвитку русинської мови, що сформувалася ізольовано від української культури й мови. Товариство імені Олександра Духновича, хоча й збереглося, проте продовжило діяти формально, послідовно висвітлюючи лише патріотизм закарпатців до Угорської Святоштефанської батьківщини. Унеможливлювалася будь-яка спроба доводити очевидні речі, наприклад, про спільність історичних коренів русинів та українців. Після того, як угорська та русинська мови стали офіційними мовами в Закарпатті, а поширена українська мова зовсім заборонялася, наступ продовжився на стирання з національної пам’яті закарпатців їхньої монументальної культурної спадщини: руйнування пам’ятників національним культурно-освітнім діячам закарпатських українців ХІХ ст., встановленим у 20-30-і роки ХХ ст.. під час перебування краю у складі Чехословаччини: політичному та громадському діячеві А.І. Добрянському в Ужгороді, письменникові А.А. Митраку у м. Мукачеве, духовному просвітителю закарпатських русинів ХІХ ст. О.В. Духновичу у м. Виноградове, українському національному поету Т.Г. Шевченку у с. Ясіня Рахівського району та інших. Всі національності краю, особливо українські русини, ретельно перевірялися на предмет благонадійності, як вони себе поводили при чехах щодо угорців та Угорщини. Міністерство внутрішніх справ Угорщини доводило 18.09.1939 р. до відома представнику регента в Закарпатті Ж.Перені, що в органах управління краю мають залишитися лише ті, хто докаже свою вірність Угорській державі у ході перевірки спеціальною комісією. Визнавалося, що перевірка в Закарпатті вимагатиме від Угорщини значно більше зусиль, ніж у Фельвідику. Для виконання цієї місії він просив направити додатково досвідчених спеціалістів та виділити для них 5 тис. пенгьо для оплати їхньої праці. У повідомленні Ж.Перені на ім’я Прем’єр-міністра Угорщини від 09.12.1939 р. наголошувалося, що заведено майже 9 тис. справ переважно щодо угорських русинів службовців та 8762 промисловців і торговців, як вони себе поводили у попередній період щодо інтересів Угорщини.. Прискорена інтеграція Карпатського краю до Угорської держави здійснювалася наступним чином: мадьяризацією освіти ввібрати в угорську націю основну неосвічену частину русинів, зробити їх органічною складовою історичної батьківщини - Угорщини; ліквідувати свідомі верстви русинів, які чинили опір і ускладнювали нормалізацію та консолідацію життя, боролися за автономію краю, відстоювали ідеї українізму, Великої України, окремішності українських русинів від угорців; перевиховати ту частину угорців, які проти автономії та проти злиття в єдину спільноту з русинством; ізолювати, знищити або переселити у віддалені від русинського краю райони Угорщини нескорених українофілів; направити високоосвічених угорських культурно-освітніх та релігійних діячів з центральної Угорщини до краю, щоб забезпечити тут повне панування загальноугорських ідеалів, щоб унеможливити у майбутньому роз’єднати угорську та русинську нації в Закарпатті та виривання краю із складу Угорської держави. Хоча угорська мова, державницька ідеологія Угорщини запанували в краї, але, завдяки тому, що частка освічених на рідній мові русинів за часи Чехословаччини подвоїлася і досягла 70 відсотків, це стало надійним імунітетом для українства проти швидкої реалізації угорських планів. Дякуючи реформам, проведеним Прагою упродовж 20-30-х років ХХ ст., спроби угорської влади заперечувати в Закарпатті розвиток ідей про єдність українського та русинського народів, не допускати поширення правди про український визвольний рух у пресі, літературі, пропаганді творчих організацій, розцінювати український визвольний рух як «іредентистський» щодо історичної Угорщини, серед русинів уже не мали великого успіху. Виникнення у кінці вересня 1939 р. в Карпатах радянсько-угорського кордону внесло докорінні зміни у воєнно-політичну ситуацію, східну політику Угорщини. Той же полковник Бодор повідомляв до Будапешта наступне: 20.09.1939 р. о 9-00 ранку російські війська досягли в Карпатах кордону з Угорщиною і зупинилися. З усіма біженцями з Польщі, у т.ч. й з офіцерами, вони поводяться коректно, дозволяють їм переходити чи в Румунію, чи в Угорщину. Пощади не було лише для «напівозброєних українських терористичних груп». Від початку угорські і радянські війська спільними зусиллями їх розбивали і розсіювали в Карпатських горах. Угорська сторона визнавала, що радянські війська відіграли вирішальну роль у придушенні визвольного руху українців у Карпатах, що набув масового характеру, що радянські частини уникали всього, що шкодило формуванню добрих стосунків між СРСР та Угорщиною. Навіть захоплених українськими патріотами угорських прикордонників звільняли і передавали угорській стороні. З відновленням 24.09.1939 р. між Угорщиною та СРСР дипломатичних відносин співробітництво між прикордонниками поглибилося. Російська сторона зініціювала укласти договір про взаємну передачу осіб, які втекли і були затримані однією із сторін. Обидві сторони прийняли до уваги, що прикордонний рух повністю припинив функціонування. У зв’язку з наростанням числа перебіжчиків на бік СРСР радянські воєнні органи просили 03.10.1939 р. угорське прикордонне керівництво посилити прикордонний контроль, щоб зупинити такі перебіги. Зі свого боку вони заявили, що біженців збиратимуть і повертатимуть назад. Звичайно, важливих осіб, представників комуністичної партії не повертали, а решту віддавали угорській стороні. На кінець жовтня 1939 р. СРСР повернув Угорщині 457 осіб з числа перебіжчиків. Радянська ініціатива на кордоні з Угорщиною була 01.10.1939 р. прийнята угорцями як тимчасовий порядок контролю угорсько-російського кордону19. Упродовж жовтня 1939 р. Раднарком СРСР запропонував Угорщині закріпити міждержавною угодою прикордонний рух на спільному кордоні. Але угорська сторона від цієї пропозиції відхилилася, бо не бажала укладати такий договір, яким би де-юре визнавалася передача українських територій Галичини від Польщі до СРСР. Натомість Угорщина запропонувала укласти договір про умови широкої торгівлі та порядок судноплавства між двома країнами. В цілком таємній довідці від 31.12.1939 р., підготовленій Генштабом Угорщини для уряду, інформувалося, що розвиток угорсько-російських відносин залишався добрим. Констатувалося, що не було жодного факту чи натяку на спробу росіян захопити Карпатський регіон. Матеріали пізнішого часу були ідентичними і підтверджували, що в період існування мирного спільного радянсько-угорського кордону (20.09.1939 р. – 27.06.1941 р.) радянська сторона робила все, щоб не зашкодити розбудові добрих відносин з Угорщиною, щоб довести, що СРСР не буде використовувати складне становище в Карпатській Україні і втручатися у внутрішні справи Угорщини, щоб не штовхати Угорщину до ще тіснішого союзу з Німеччиною. Для стабілізації становища в Закарпатті урядом Угорщини поширювалися ідеї про підготовку до надання краю автономії. Українські патріотичні сили на чолі з Андрієм Броді домагалися набути «найширшої автономії», суть якої відповідала б автономії Хорватії у складі Австро-Угорщині ще у 1918 р. Інша течія в Закарпатті (Степан Фенчік, Орест Сабо) відстоювала помірковану автономію, що обмежувалася культурно-освітньою сферою для русинів. Тоді як угорські патріотичні і націоналістичні сили, які після окупації краю відігравали провідну роль у цьому питанні, виступали не стільки за надання автономії, скільки за створення сприятливих умов в Закарпатті, при яких угорський етнос ставав би домінуючим, а русини масово оволодівали б угорською культурою, прискорено асимілювалися б і добровільно вливалися б до угорської нації, так, як це було упродовж ХІХ – початку ХХ ст. Присутність Радянського Союзу в Карпатах з вересня 1939 р. справляла значний вплив на внутрішньополітичне становище Закарпаття, що надзвичайно непокоїло вище керівництво Угорщини. Політична еліта і провідні громадські та науково-культурні діячі Угорщини, завдяки насамперед й публікаціям закарпатських культурних діячів, постійно відрізняли Україну від Росії, у тому числі й в часи СРСР, бачили її окремішність в історичному, економічному, культурному та цивілізаційному аспектах, визнавали українців окремою від росіян нацією, розуміли її колоніальне становище у складі імперії упродовж століть і в разі неминучості сусідства з нею на сході перевага віддавалася однозначно Україні. Відомий і рішучий угорський політик, міністр внутрішніх справ Угорщини Міклош Козма 30.09.1939 р. наголошував, що СРСР – це більшовицька, комуністична країна, що прагне поширити і нав’язати Європі свою ідеологію і державний устрій, звертав увагу на те, що Угорщина не може применшувати небезпеки радянського сусідства, висловив сподівання, що Росія незабаром розпадеться на національні країни. У цьому зв’язку він підкреслював, що краще на кордонах Угорщини з’явилася б українська держава з 40 з лишнім мільйонним населення, а «не ціла російська імперія з усією своєю могутністю». З призначенням 12.09.1940 р. М.Козми представником регента у Закарпатті розгорнулася рішуча організаційно-пропагандистська робота з недопущення впливу ідеології підрадянської України, ізоляції Закарпаття від будь-якого впливу з боку СРСР, проникнення звідти інформації, унеможливлення міжлюдських контактів, ствердження серед жителів краю єдиної платформи що русини за культурою, мовою, політичною орієнтацією, менталітетом не є ні українцями, ні росіянами, а окремим слов’янським народом. М.Козма з гордістю підкреслював, що з його іменем започаткувався поворотний пункт у формуванні нової політичної лінії в Карпатській Україні. Він стосувався припинення леліяння помилкового курсу на зміцнення прорусинської тенденції в краї, протистояння згубним ідеям формування русинської територіальної автономії, а також відміни насильницьки нав’язовуваних з цього приводу пропозицій, заходів і зусиль щодо зміцнення ідей автономії краю. У двосторонніх стосунках Угорщини та СРСР М.Козма вимагав на всіх рівнях влади Угорщини уникати взагалі обговорення питань щодо Карпатської України.. Завдячуючи М.Козмі, плани автономії в Закарпатті почали сприйматися і трактуватися як різновид сепаратизму, що рішуче викорінювався в краї. З ім’ям цього політика прискорилася не тільки відміна планів реалізації автономії Карпатської України у будь-яких варіантах, але й Карпатський басейн перетворився на центр здійснення великомадьярської імперіалістичної політики, різко активізувалася пропаганда, що ні угорці, ні русини Закарпаття ніколи не мали окремої позиції щодо управління Карпатським регіоном, ніколи не бажали автономії краю. У них було лише одне прагнення: звільнитися від впливу Галичини.

Власта: У стратегічних планах Угорщини СРСР розглядався найбільшим ворогом і першочерговим завданням було підтримати збройно блок країн на чолі з Німеччиною, щоб витіснити СРСР з Європи далеко на Схід, знищити більшовизм і панславізм, щоб вони більше не загрожували Угорщині. До того ж, СРСР не визнавав жодного з переглянутих Угорщиною кордонів у 1938-1941 рр., тому між Німеччиною та СРСР Угорщина зайняла сторону країн «Осі», які задовільняли її державницькі інтереси. Тим більше, коли й така позиція Німеччини, що «більшовицька радянська держава» – це спроба євреїв встановити у двадцятому столітті світове панування, тому «боротьба проти більшовизму вимагає нещадних і енергійних дій, насамперед проти євреїв, котрі є головними носіями більшовизму», цілковито розділялася керівництвом Угорщини Концепція Угорщини у війні проти СРСР та її модифікація від 22.09.1941 р. ґрунтувалася на планах блискавичної перемоги Німеччини. Визнавалося беззаперечне співпадання позиції Угорщини з воєнно-політичним курсом Німеччини у війні, принципів окупаційного порядку на території СРСР, щодо майбутнього Радянського Союзу, зокрема, що лише воєнна перемога Німеччини усуне загрозу для Угорщини зі Сходу, забезпечить збереження за Угорщиною повернутих територій у 1938 -1941 рр. Угорщина виконувала у війні союзницькі зобов’язання перед країнами «Осі», що забезпечувало реалізацію її власних державницьких інтересів.Попередньо війна Угорщини проти СРСР була обмеженою. Їй відводилася провідна роль у Південно-Східній Європі, до сфери впливу переходив лише Карпатський регіон. Основні збройні сили Угорщини мали концентруватися в межах країни, «щоб змогти захистити виключно угорські національні інтереси», втримати захоплені території сусідніх держав, не допустити їх повторного відторгнення.В умовах безальтернативності вибору, Угорщина 23 червня 1941р. розірвала дипломатичні відносини з Радянським Союзом, оголосила йому 27 червня війну, і того ж дня частини Карпатської групи у складі 4 корпусів чисельністю 45 тис. чол. на чолі з уже відомими генералами Ф.Сомбатхеі та М.Дальнокі без належного опору заглиблювалися на територію радянської України аж до середнього Подніпров’я. Перші місяці війни виявилися для угорської армії успішними під Уманню, під час проведення окремих бойових акцій по знищенню розпорошених радянських військових груп. Упродовж серпня-вересня 1941 р. угорські частини вели тяжкі бойові дії у Дніпропетровській та Запорізькій областях проти диверсійно-розвідувальних груп НКВС. Участь у боях упродовж літа-осені 1941 р. продемонструвала низьку технічну підготовку угорських частин, через що останні зазнали великих втрат. Це стало причиною відкликання Карпатської групи з фронту і повернення її у грудні 1941 р. в райони Кошице, місце попередньої дислокації. Ставлення Угорщини до українського питання залежало від того, наскільки воно відповідало угорським національним інтересам, не шкодило їм та якого звучання набувало на міжнародній арені упродовж першої половини ХХ ст. Одна справа 20-і роки, коли країни Антанти та Радянська Росія, завдяки яким етнічні землі Української держави були четвертовані і розподілені між Росією, Польщею, Чехословаччиною та Румунією упродовж 1919-1921 рр., і вони підтримували післявоєнне облаштування Європи, в якому умов для формування соборної України не передбачалося. Друга справа 30-40-і роки, коли при домінуванні Німеччини, українське питання набуло стрімкого розвитку, загострення та інтенсивного вивчення. Відповідно реагувала й Угорщина. Вона прагнула повернути Закарпаття як історичну землю до складу Угорщини, а з Україною, коли така виникне на західних землях при допомозі Німеччини, йти на союз і зближення, оскільки така Україна буде перебувати під протекторатом Німеччини. У Будапешті вважалося, що Велика Україна після прилучення до неї й підрадянських територій, за силою переважатиме всю коаліцію Малої Антанти (Чехословаччину, Румунію та Югославію) разом взятих. Тому Угорщина стане союзницею України, щоб разом протистояти Малій Антанті, разом задовольняти спільні інтереси щодо цих країн. Своєю вірністю Німеччині Угорщина добилася того, що Закарпаття відійшло до складу Угорщини, на Сході була усунута загроза її кордонам, а в разі здійснення планів майбутньої України, вони не мали торкатися і не шкодити інтересам Угорщини. Карпатська Україна стала каналом здійснення воєнно-політичних акцій для всіх країн «Осі»: з листопада 1940 р. перетворилася на зону зосередження німецьких спеціальних загонів, які взяли участь у нападі на СРСР; стала вихідним пунктом для нападу Угорщини на СРСР 27.06.1941 року; походу 100 тисячної італійської армії на німецько-радянський фронт влітку 1941 року; походу 2-ї угорської армії весною - літом 1942 р. на німецько-радянський фронт та всіх угорських піхотрих бригад, що несли окупаційну службу в Україні. Упродовж 1942 року урядом Угорщини розроблялися плани зміцнення позицій Угорщини у цьому регіоні за рахунок приєднання до нього південної Галичини. Оскільки у липні 1941 р. Східна (Львів) та Західна (Краків) Галичина були об’єднані в Генеральне Губернаторство, що безпосередньо підпорядковувалося Німеччині, то через дипломатичні канали Угорщина спробувала схилити Німеччину розділити навпіл Східну Галичину: північну частину залишити у складі Губернаторства, а південну - приєднати до Угорщини. Будапешт мотивував свою пропозицію тим, що Галичина є серцем українського визвольного руху, що став масовим і небезпечним для Рейху та Угорщини. Тому таким розчленуванням передбачалося його підірвати, угорська сторона зобов’язувалася це зробити у разі приєднання відповідних територій до її складу. Цим самим Угорщина прагнула зміцнити свій вплив у всьому Карпатському регіоні і збудувати надійні оборонні рубежі на Сході. Урядові та воєнні комісії Німеччини і Угорщини різного рівня упродовж 1942 р. розглядали угорську ініціативу. Так, 8-13.06.1942 р. у Берліні угорська делегація на чолі з генерал-лейтенантом Аурелем Медвеі провела переговори про передачу частини Східної Галичини до Угорщини. Німецька сторона повідомила угорській делегації 23.07.1942 р., що Берлін відмовив у реалізації такого проекту, перенісши його розгляд на післявоєнний час. У той же час Німеччина запевнила Угорщину не боятися слов’янського сусідства на сході, бо жодної слов’янської держави там не буде, що Галичина ні до Польщі, ні до України не буде входити. Вона стане частиною Німеччини, хоча остаточної форми належності її до Рейху ще не сформувалося. Східні кордони Угорщини межуватимуть з Галичиною як органічною частиною Рейху. Представники МЗС Німеччини висловили побажання, щоб ці відверті і дружні повідомлення залишалися цілковитою таємницею для німецької та угорської сторін. Після повернення до Будапешта, Аурель Медвеі в інформації на ім’я регента М.Хорті за підсумками переговорів у Берліні висловив «переконання у тому, що вся історична Галичина стане органічною складовою Німецької Імперії» Для кращого розуміння позиції Угорщини щодо планів майбутнього формування української держави важливими є оцінки й погляди Міклоша Козми, Шандора Кості, інших діячів Угорщини з українського питання. 30.09.1939 р. М.Козма стверджував, що СРСР незабаром розпадеться на національні держави (Білорусію, Україну, Росію). Серед новоутворених держав постане сусідня Угорщині Україна з більш як 40 млн. населенням. Угорщина потрапить під вплив двох держав – Німеччини та України. У вересні 1940 р. М. Козма відзначав доцільність формування української держави. На його думку, уже одного Тараса Шевченка та козацького руху достатньо для реалізації української державної ідеї. У той же час він наголошував, що у Карпатах українського національного руху ніколи не було, «русини не належать до української нації і не можуть відходити до майбутньої української держави». Інші угорські політики на той момент також радили не протистояти формуванню української держави, бо 35-40 млн. український народ, незважаючи на всілякі перешкоди, переможе, тому найкраще йти з ним з самого початку на союз. Уже через рік, восени 1941 р., заяви Міклоша Козми зазвучали під впливом трагічних вражень та ознайомлення з радянською дійсністю, набутих після стрімкого просування німецьких та угорських військ в глибину СРСР. Жах, в якому стані перебувала Україна, – наголошував він. – Немає тих 40 мільйонів української нації, про яку так багато говорилося в Європі. Внаслідок російського геноциду українців не стало. У 20-30-і роки більшовики винищили всіх українців, які хоч як-небудь здатні були керувати своїм народом. Тепер в Україні нічого немає, окрім однієї людської маси, повністю обезглавленої і залишеної без національних керівників. М.Козма вважав, що говорити про український визвольний рух після російської інквізиції уже не буде чого. Перед русинами, які 700 років жили в Угорській державі, залишається один вихід: сховатися в Карпатах, щоб врятуватися від російського винищення. Бо якщо русини підпадуть під владу російського чи українського руху, то вони зникнуть як етнос; через мовну близькість та незначну чисельність їх швидко асимілюють. Також ґрунтовно вивчав становище України та оцінював її перспективи Шандор Костя, український русин за походженням, який в якості військового кореспондента перебував упродовж 1941-1942 років на українській території. У своїх роботах і повідомленнях він закликав керівництво Угорщини ретельно ознайомлюватися з Україною, яка вп’ятеро більша за територією і втроє за населенням від Угорщини. «Вивчати Україну слід не тільки тому, що вона багата, а тому, що в майбутній новій Європі Україна стане фактором, з яким прийдеться рахуватися всім, і нам, угорцям, у тому числі»1 Після Першої світової війни Українська держава відродилася. Найбільшим ворогом української незалежності автор вважав російський імперіалізм, що переміг Україну у 1921-1922 рр. Українці оцінювалися в цілому як хліборобська нація, працелюбна, яка багато страждала, однак її не було знищено, бо вона дуже мужня і талановита на своїй Батьківщині. Автор оцінив політику Радянської Росії в Україні як варварську з економічної, релігійної, культурної точок зору. При допомозі масового терору і голодомору упродовж 1921-1933 рр. українська нація була сильно виморена і національно принижена радянським режимом. Кожна сім’я у Львові оплакує когось убитого червоними бандитами. В останні години відступу ДПУ розстріляло у Львівських тюрмах понад 4 тис. осіб. Страшно уявити, скільки їх знищено за два роки окупації Галичини. Дійшло до того, що православна церква Росії не визнає на своїй території греко-католиків, освячувала їх винищення упродовж 1939-1941 рр. в Галичині. Злочини сталінізму в Україні настільки вразили угорську еліту, офіцерських корпус та солдатські маси, що навіть поміркований Прем’єр-міністр Угорщини М.Каллаі, очоливши у березні 1942 р. уряд, вимушений був називати війну проти СРСР «спільною справою угорської нації та всієї Європи»40. А відкриваючи у м. Хусті на Закарпатті 07.11.1943 р. пам’ятник воїнам, які загинули у Першій світовій війні, перед багатотисячними представниками більшості населених пунктів українських русинів він відзначив тисячолітнє спільне проживання русинів та угорців в єдиній Угорській державі. Він наголошував, що попри всі труднощі, русини успішно розвивалися, зберегли свою культуру, мову, релігію, чисельно зростали і завжди складали у Підкарпатському краї більшість. А відносини Угорщини з Словаччиною та Хорватією мали стати, на його переконання, прикладом для формування відносин Угорщини з Карпатським краєм, яка б доля не склалася у майбутньому. Глава уряду Угорщини закликав русинів та угорців бути вірними і рівними один одному. Прем’єр-міністр Угорщини зізнавався, що не знає як завершиться ця війна. Незалежно від її наслідків, побажав русинам краю заховатися в горах, врятуватися від непередбачуваних подій, й надалі берегти свою мову, культуру, успішно розвиватися й завжди складати етнічну більшість у Закарпатті. З наростанням поразок Німеччини у війні з СРСР Угорщина збільшувала свою військову присутність на Східному фронті, її участь у війні в основному здійснювалася на етнічних землях української нації: окупаційні війська в Закарпатті постійно складали 150 -180 тис. чол.; угорська Карпатська група (45 тис. чол.) упродовж липня – грудня 1941 року брала участь у бойових діях проти СРСР на території Правобережної України; від 6 до 10 піхотних дивізій чисельністю 84 - 100 тис. осіб упродовж жовтня 1941 – кінця 1943, першої половини 1944 рр. несли окупаційну службу у північних областях України, південній Білорусі; друга угорська армія (250 тис. чол. та 50-70 тис. робочих батальйонів), що з травня 1942 р. прослідувала через Україну і зайняла у вересні 1942 р. 200 км оборону південніше м. Воронеж на р. Дон, а після її розгрому у лютому 1943 р. рештки цієї армії (майже 50 тис. чол.) були переведені на Житомирщину для перекомплектування і використання як додаткової сили для оборони підступів до Карпатських гір. Перша угорська армія (320 тис. чол.) зайняла територію передгір’я Карпат і Карпатських гір в межах Львівської (частково), Івано-Франківської та Закарпатської областей та обороняла успішно цю ділянку фронту упродовж березня – жовтня 1944 року.Упродовж війни понад 900 тисячний угорський військовий контингент перебував чи проходив через територію сучасної України, забезпечуючи виконання союзницьких обов’язків. Це склало понад 40 відсотків загального чисельного складу угорської армії у роки Другої світової війни. Протягом 1941-1944 рр. в радянській Україні несли окупаційну службу 500 тис. німців, 300 тис. румунів, до 100 тис. угорців, 50 тис. австрійців, 10 тис. словаків. Українська поліція налічувала 150-170 тис. чоловік. Такі значні окупаційні сили (понад 1,1 млн. озброєних і підготовлених військових шести держав) при підтримці армій фронту і тилових частин забезпечували політику нового порядку на всій території України. З жовтня 1941 і до кінця 1944 рр. угорські 6-8 піхотних дивізій чисельністю від 84 тис. до 100 тис. осіб здійснювали окупаційну політику у північній частині України, що направлялася з двох центрів – Східного (Київ) та Західного (Харків), а з серпня 1943 р. – з єдиного центру, розташованого у місті Рівному. Слід відзначити три рівні окупаційної політики Угорщини під час її здійснення в Україні, що мали значні відмінності: в Закарпатській Україні, в Західній Україні, у радянській Україні. Закарпатський регіон розглядався в угорській державі як невід’ємна складова історичної Угорщини, Захоплення цього краю розцінювалося як закономірним і безповоротнім актом повернення його до лона матері-батьківщини. Окупаційна влада в Карпатській Україні здійснювалася з Будапешта через представництво регента в краї, військовими та правоохоронними органами, що відповідали умовам воєнного часу. Поступово в краї запроваджувалися ті ж самі організаційно-правові методи, що й на решті території Угорщини. Особливості політики в Закарпатті випливали із воєнно-політичної обстановки на фронтах війни. Галичина представляла собою важливий суб’єкт для інтересів Угорщини, як складова Польщі, анексована СРСР, а потім – Німеччиною. Окупаційна політика Угорщини у Східній Галичині служила виключно німецьким інтересам: забезпечуючи спокій у цій частині України, вона домагалася ослабити в Галичині український національно-визвольний рух, щоб не допускати його впливу на Закарпатську Україну. Саме відданою окупаційною політикою в Галичині Угорщина тимчасово добилася від Німеччини незаперечної підтримки та незворотності її панівного становища у Південно-Східній Європі, усунення слов’янської загрози подалі на Схід, її ослаблення. Готуючись з початку 1944 р. до оборони Карпатського регіону з метою недопущення радянських військ на свою землю, керівництво Угорщини упродовж 1944 р. шляхом переговорів з Українською повстанською армією досягло нейтралітету між окупаційними військами в Західній Україні та УПА. У липні 1944 р. обидві сторони уклали договір про досягнення миру між військами та взаємодопомогу у боротьбі проти спільного ворога – більшовицької Росії. Угорська сторона зобов’язувалася надати зброю та медикаменти для загонів УПА взамін на те, що командування УПА визнало входження Карпатської України до Угорщини. Про це йшлося у наказі № 896 по військах УПА (липень 1944 р.)43. Однак, Українська Головна Визвольна Рада у тому ж липні 1944 р. відхилила позицію командування УПА про відсутність територіальних претензій до Угорщини, підкресливши право кожного народу на власну державу на етнографічних землях. На Радянській Україні Угорщина демонструвала повну підтримку Німеччини щодо її відторгнення від Росії, перетворення її територій на зону цілковитих інтересів Німеччини. Доля цих земель залежала від рішень Берліну. Тому окупація основної частини України розглядалася Угорщиною як тимчасовою справою на період завершення війни, була спрямована на забезпечення порядку і спокою у зонах перебування угорського контингенту, виконання вимог німецького окупаційного командування на період до завершення перемоги країн «осі» у війні. Угорщина під час окупації радянської України взяла участь у демонтажі більшовицької влади, ліквідації збройних елементів, носіїв радянської влади, у заміні тотальної системи контролю і репресій на вибірковий контроль відповідно до воєнних потреб. Адміністративні функції забезпечувалися німецькими, угорськими, румунськими, словацькими військами та органами місцевого управління. У їх діях переважали методи примусу та покарання за порушення розпоряджень органів влади. У той же час значну частку складали рішення організаційно-правового змісту. Окупаційна політика Угорщини в Україні була спрямована на: 1) забезпечення безперебійності виконання економічних, організаційних та військових заходів окупаційних властей задля сприяння перемозі Німеччини у війні проти СРСР; 2) здійснення охорони об’єктів воєнного призначення у тилу, ритмічної роботи стратегічних галузей економіки, здійснення планових заготівель харчів, ремонту і поставок техніки і обмундирування для фронту; 3) вимагання від особового складу лояльного ставлення до цивільного населення, щоб не допускати масового спротиву, невдоволення, підтримки партизанських загонів та національно-визвольних рухів, безпощадно знищувати будь-який збройний спротив, партизанських рух та диверсійні групи, їх активістів серед населення. За наслідками Другої світової війни у 1945-1951 рр. в Угорщині всього було порушено 21 тис. судових справ проти 27 тис. осіб за воєнні та антинародні злочини. З них 477 осіб було засуджено до смерті, вироки виконані щодо 189 осіб. Основна частина судових справ торкалася злочинів угорських офіцерів, керівників силових міністерств та відомств проти євреїв, єврейських робочих батальйонів та Східному фронті. Третина з усіх цих справ стала наслідком доносів, безпідставних наклепів та звинувачень. Частка злочинів, скоєних на окупованих територіях Закарпаття, України, Білорусії, Росії проти цивільного населення серед усіх 21 тисяч судових справ коливається в межах 1-2 відсотків. Ці злочини торкалися командирів угорських окупаційних частин на території СРСР, які на основі поданих матеріалів з СРСР були визнані винними у каральних операціях проти цивільного населення і були засуджені Вищим воєнним судом Угорщини упродовж 1948 -1953 рр. до вищої міри покарання. Вироки стосувалися майже ста вищих офіцерів, командирів військових частин, накази яких кваліфікувалися злочинними проти цивільного населення на тимчасово окупованій радянській території. Серед таких був і полковник А. Тотоші, вина якого була доведена Вищим воєнним судом Угорщини у травні 1950 р. Його було засуджено до смерті через повішення, вирок виконано 02.10.1951 року.

Власта: 3.Угорська політика щодо України на сучаcному етапі Національна катастрофа у роки війни змусила країну докорінно переглянути свою попередню політику, поміняти стратегію. У другій половині XX ст. Угорщина поступово відмежовувалася від помилок міжвоєнного періоду, відмовилась від насильницької ревізії кордонів із сусідніми державами, відійшла від прагнень формувати угорську державу «в межах Святого Іштвана», повела активний пошук примирення зі слов’янством, з румунським народом, подолання антисемітизму як державної політики. Після зміни суспільного ладу і формування народно-демократичного устрою в 90-ті роки відбулося становлення справді незалежного зовнішньополітичного курсу Угорщини. Його найсуттєвішими елементами є визнання недоторканості кордонів, рівноправність, інтеґрація Угорщини до Європейського Союзу, й прагнення вступити до НАТО та зближення з ним, у подальшому захист прав угорських національних меншин лише міжнародно-правовими засобами. Незважаючи на те, що Угорщина відмовилася від ірредентистської політики 20–30-х рр., зберігаються серйозні проблеми в її стосунках з Румунією, Словаччиною, Сербією. Це пов’язано з тим, що Угорщина, визнаючи встановлені кордони, не вважає задовільним становище угорців у цих країнах і справедливо відстоює права на національний, культурний розвиток усіх 15 млн. угорців, розділених між шістьма державами, намагається запобігти асиміляції угорського етносу в сусідніх країнах. На цьому тлі якісно інакше складаються сучасні угорсько-українські стосунки. Угорщина без жодних застережень визнала незалежність української держави, перша серед усіх сусідніх держав підписала з нею 6 грудня 1991 р. Договір про основи добросусідства та співробітництва — поки що єдиний договір такого значення між Угорщиною й сусідньою державою. Сторони визнали кордони обох держав непорушними, передбачили надання взаємодопомоги в разі аґресії проти однієї з них третьої держави, зобов’язалися брати участь у захисті етнічних, культурних, мовних і релігійних прав та свобод національних меншин відповідно до міжнародних документів. Повноцінне угорсько-українське співробітництво зумовлене сприятливим становищем угорської національної меншини в Закарпатті, яке за оцінками угорських політиків, краще в порівнянні зі станом угорців у Румунії, Словаччині, Сербії. Політичні діячі народно-демократичної Угорщини послідовно наголошують, що «за всяку ціну треба зберегти незалежність України та інших нових країн Європи. Угорщина не виграє від дестабілізації становища в жодній із сусідніх країн або коли СРСР відродиться і знову стане нашим сусідом» . Симптоматичною є орієнтація Будапешта на те, що в міру зміцнення Української держави вона стане активним союзником Угорщини в захисті інтересів угорської національної меншини, в розвитку інтеґраційних процесів у Європі. Міцна й стабільна Україна в союзі з європейськими державами зможе сильніше впливати на подолання несправедливостей, пов’язаних із розділом угорської нації: на цьому шляху співробітництво України й Угорщини має перспективу і стане ефективним. Останнім часом Угорщина також докладає зусиль, щоб разом із Україною відігравати посередницьку роль у зближенні Німеччини та Росії як основних чинників майбутньої єдиної Європи. При домінуванні інтеґраційних факторів на континенті Угорщина та Україна стануть спільними провідниками об’єднавчої політики Висновки. Отже, Україна займала вагоме місце серед зовнішньополітичних доктрин та концепцій Угорщини у ХХ ст. Література. Нариси з історії дипломатії України / за ред. В.Смолія. – К., 2001. – 736 с. Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України. – К., 2006. – 712 с. Держалюк М. Окупаційна політика в Україні у роки Великої Вітчизняної війни Запитання. Яке ставлення було Угорщини до українського питання у період інтербеллум? Які рівні окупаційної політики Угорщини виокремлюють на території України під час Другої світової війни? Які напрями сучасних україно-угорських відносин?

Олег Гуцуляк: За українською казкою про «Яйце-райце», ми, українці, – від Оленки-зміївни, дочки старої Зміїхи з-за моря яка наказала синові першої людини розпочати не тільки рільництво, але й судоплавну торгівлю. Син першого чоловіка одружився на дочці Зміїхи і успадкував її володіння [ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ.1989 рік, видавництво «Веселка». Кількість сторінок: 50.. – http://chytanka.com.ua/ebooks/index.php?action=url/view&url_id=1909]. Звісно, у казці ім’я змінено у відповідності до княгині Ольги (у хрещенні Олени), яка ввела Русь у орбіту культури Середземноморського світу – царства святих Констянтина та його матері Олени (роки життя прибл. 255-329). Це ж ім’я носила й творець Середземноморської цивілізації – Олена Прекрасна, яка одним своїм поглядом зрушила тисячі ахейських кораблів через море до Трої… Ми, українці, – торгівельна талласократія нащадків мудрої відьми-рептилії. Інколи кораблі-лодії та козацькі чайки змінювали на «кораблі степів» – чумацькі упряжі з волами, але суті – не змінювали. Русь-Україна від Дунаю до Кавказу завжди була морською («талассократичною»), на відміну від суходільної Московії, в якій «чудь начудила да меря намерила». Україна – традиційна морська і річкова держава. Ми любимо воду, водяну гладь і водяні простори. «… Норманська теорія зображує початок Русі як становлення типової талассократичної цивілізації. З шляхом з варяг у греки головною водяною артерією. Наші предки були не тільки гіпержорстокими воїнами на кораблях, але й дуже жвавими торгашами, які захопили ринки Багдаду та Константинополя. Зовсім як так нелюбимі зависливими московитами англосакси» [21. Рахно К. Наша Русь-Украина от Дуная до Кавказа всегда была талассократической // Восточная фаланга. – http://falangeoriental.blogspot.com/2014/02/blog-post_21.html]. І предок Русі – скіфський бог моря, човнів і коней Геракл-Тагімасад. Тобто Ярослав-Дажьбог. Він же – святий Юрій, Урай-воротар (у волинських веснянках), він же – арійський бог Індра («Ядро»), переможець Врітри («Воротаря»): «… Ріки говорять: русло вирив нам Індра, він, що має в руці блискавицю; він забрав, убив Врітру, який затримав води. Могутністю та силою вбив Врітру, ти випустив ріки, що їх проковтнув дракон. Індра вбив того, що затримував ріки, Врітру». Від Індри понесли у своєму череві звільнені ним ріки-корови священний плід, який позначався певною геометричною фігурою — ромбом, трикутником, мальтійським хрестом, свастикою тощо. І арії-скіфи – «земноводні», рептилоїди, за Геродотом, діти дніпровської напівдіви-напівзмії, яка народила їх від Геракла, або, за осетинським епосом про нартів, – від змієподібних водяних Донбеттирів. Для Середземноморського світу є вимушеним співіснування різних культур, а отже, і виключенна будь-яка уніфікація, — це не просто modus vivendi, а світовідчуття. Саме Середземномор’я перше створило дійсно демократичне співтовариство етносів «від Кордови до Києва» (Готфрід Бенн).



полная версия страницы