Форум » ФИЛОЛОГИЯ-ЛИТЕРАТУРОВЕДЕНИЕ-ЯЗЫКОЗНАНИЕ » УКРАИНСКИЙ ЯЗЫК » Ответить

УКРАИНСКИЙ ЯЗЫК

Тарья: · Заметила две вещи: 1) Билингвам действительно легко даются языки. Нужно только с первого языка перейти на менее употребимый. Если продолжать постоянно использовать только один язык, когнитивные резервы не задействуются. 2) В Киеве не так часто говорят по-украински, и обслуживание на превосходном уровне можно получить, даже если твой украинский не столь совершенен. Украиноговорящие продавцы и т.д. радуются таким клиентам, как родным. Аж неудобно - что я делаю, я просто говорю с ними на их языке. Ходишь по городу и просто говоришь со всеми по-украински - и все, ты в другом мире. Это не сообщение агитации или раздувания межязыкового конфликта. В соцсетях я пишу на русском как на удобном языке общения с народами бСССР.

Ответов - 10

ВанХеда: У праці Фортуната Піскунова "Словниця Украінськоі або Юговоі-Руської мови" 1873 р., дуже цікаві речі пише автор: "... Протекло уже много вѣковъ съ тѣхъ поръ, какъ русское княжество, основанное Владиміромъ, пало. Но южно-русскій языкъ отъ того не истребился и неперестанеть существовать въ устахъ туземнаго народа, при прочих языкахъ славянскаго происхождені

Василина: Оскільки переважна більшість української етномовної території збігається зі східним ареалом слов'янської прабатьківщини, цілком природно, що українці успадкували матеріальну й духовну культури своїх предків-праслов'ян цього регіону, а українська мова перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в нас вони склали найдавнішу групу українських мовних особливостей. Серед них найважливіші: 1) закінчення -у в род. відмінку однини іменників чол. роду з давньою основою на u: солоду, мéду, дóму, вéрху, пóлу; 2) закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку однини іменників чол. роду цієї самої групи типу сóлодові, мéдові, дóмові, а потім — і всіх інших іменників чол. роду; 3) чергування приголосних г, к, x зі свистячими з, с, ц у дав. та місц. відмінках однини іменників: дѣвцѣ» слузѣ, на березѣ, на рѣцѣ, в книзѣ; 4) кличний відмінок іменників: жено, друже, княже, брате, земле, владико, учителю; 5) закінчення -ої в род. відмінку однини прикметників жін. роду: велúкої, дóброї, святої, пáгубної; 6) форми дав. відмінка займенників мені, тобі, собі; 7) форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів І дієвідміни: мóже, убивáє, ідé, живé, поучáє; 8) закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього і майбутнього часів: даємó, постáвимо, не питáємо, помагáємо та ін.

Олег Гуцуляк: Осередком літературної української мови є Полтавщина й Чернігівщина, а ці території перебували в складі Польщі лише з 1569-го по 1648 рік. Тим часом письмові пам’ятки України XVI і XVII ст. не фіксують жодних суттєвих змін у своїй мові. За цей час чимало людей на цих землях не встигли зіткнутися з польською адміністрацією, не те що змінити дідівську мову.


Олег Гуцуляк: Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської — її найближчих спадкоємниць). В обох цих мовах майже однакова система голосних, тільки українська не зберегла розрізнення довгих і коротких. Щодо системи приголосних, то в українській мові на якомусь етапі її розвитку з'я-вилися парні м'які, африкати й шиплячі, яких у латинській не було. Проте в латинській мові, як і в українській, була пара приголосних г і г (латинські g і h): genus «рід» (споріднене з нашим жона, жінка) і hostis «чужинець, ворог» (споріднене з нашим гість). Можна говорити про чергування в обох мовах голосного у (латинський и) з приголосним в (латинський v): латинські nauta «моряк» і navis «корабель» (пор. українські учень і звичка); про наявність випадного голосного є: латинське арег і аргі «вепр» (пор. українські вітер і вітру) тощо. Така подібність двох фонетичних систем, незважаючи на часову відстань між ними у дві з половиною—три тисячі років і на всі ті зміни, що відбулися за цей час у них, не може бути про-сто випадковістю. Це, безумовно, вияв якихось давніх спіль-них тривких мовних законів. 1 ця подібність може свідчити лише про те, що українська мова (фонетика) така само давня, як і латинська. Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою. Тут слід відзначити, шо збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим давніша латинська мова береться для зіставлення. В архаїчній латині (VII—II ст. до н. є.) було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві (у класичній, а це вже І ст. до н. є.—1 ст. н. є., їх залишилося тільки шість). В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і зде-більшого їхні значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінкових формах обох мов ті самі. Наприклад, однако-ве закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду: arena і арена, summa і сума; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute і Бруте, De-mokrite і Демокріте; у називному відмінку множини іменників чоловічого роду: тип і мури, питегі і номери, іменників серед-нього роду: тагіа і моря, потіпа і імена. У латинській і українській мовах розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. Знаменно, шо українська мова в більшості іменників, успадкованих від індоєвропейської прамови, зберегла навіть той самий рід. Так, до чоловічого роду однаково належать, наприклад, іменники hortus «сад» і город, pulvis і пил, ventus і вітер, ignis і вогонь, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і coн, fumus і дим, dolor і біль, nasus і ніс; до жіночо-го роду — іменники пох і ніч, hiems і зима, mens «розум» і па-м 'ять, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, Іапа і вовна, acies і ость, crux «хрест» і кроква, unda «хвиля» і вода, barba і борода, casa «хатина» і хата, rota «колесо» і рада (спільне значення «коло»); до середнього роду — іменники cor і серце, потеп і ім 'я, aratrum і рало, semen «насіння» і сім 'я, granum і зерно, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, а в українській дім — чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? (1. Нечуй-Левицький). 1 в латинській, і в українській мовах назви річок майже виключно чоловічого роду (в українській мові жіночий рід мають лише назви річок пізнішого походження), назви дерев — здебільшого жіночого роду. Ще більша тотожність спостерігається в особових закін-ченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з імовірними формами архаїчної латинської мови (у дужках на-водяться форми класичної латині): Однина Множина 1 -а ос. sedeo — сиджу sedemos (sedemus) — сидимо 2-а ос. sedesi (sedes) — сидиш sedetes (sedetis) — сидите 3-я ос. sedeti (sedet) — сидить sedenti (sedent) — сидять За час приблизно 2,5 тис. років в особових формах дієслів української мови сталися тільки суто фонетичні зміни: у дру-гій і третій особах однини та в третій особі множини відпав кінцевий голосний -і, але м'якість кінцевих приголосних, вик-ликана вимовлянням цього голосного, залишилася (внаслідок цієї м'якості звук s у другій особі однини перейшов у ш); відпали кінцеві s у першій і другій особах множини; у третій особі множини сполучення голосного з носовим en закономірно дало звук а з попереднім пом'якшеним (на письмі буква я), як це сталося, наприклад, у словах mentha — м 'ята, decem — десять.

Олег Гуцуляк: Одним із найдавніших писаних у Києві текстів, шо зберіг-ся до нашого часу у своєму первісному вигляді, є ізборник Святослава 1073 р.1 І хоч це копія з болгарського оригіналу, український переписувач все-таки примудрився наробити чи-мало помилок (чи не під диктовку він писав?). У кількох сло-вах замість закономірної в старослов'янській мові букви "fe; ужито букву и (українське і): нимая, симя, исцили, видома, пла-мениє (тобто пломеніє), вь в'кри (замість вь віір'к). У складеному за болгарськими зразками невідомим україн-ським автором Ізборнику Святослава 1076 p., оригінал якого теж зберігся до нашого часу, є чимало українських слів (крім тих, що спільні для української та старослов'янської мов): во~ рогь (вжито один раз, а 21 раз написано врагь), морокь, полонь, полоньники (сучасне полоненики), вітрила, лука («ділянка, по-росла травою»), краса, свита, гьрньць (горнець), вьчинити, сва-ритися, дивися, лишися. Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії, виявлені С. Висоцьким у 60—70-х pp. XX ст.2 Походять вони з XI—XIV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже ла-конічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих із різних приводів. Зрозуміло, що й лексика, використана в них, обмежена невеликим колом понять. Напи-сані вони старослов'янською мовою: використовується тільки займенник азь, у прикметниках скрізь виступає закінчення -аго {зьлаго, грішного), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрьій тощо. Але важливо те, що їх писали різні люди, які не завжди досконало володіли старослов'янською мовою й тому мимоволі використовували простонародні слова та форми слів. Насамперед впадає в очі те, що майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові, -еві: Ставьрови, Петрови, Дьмитрьви, Лавьлови (XI ст.), Дмитрови, Фролови, Феодорови, Василеви, Павлови, Борисови, Иванови, понови Йва-ну (XII ст.) і т. д. Цікаво відзначити, що автори написів, аби уникнути одноманітності, поряд вживали й форми на -у: по-пови Йвану, або в записі з XI11 ст.: помози... Павлу, Семьнови, Кузови. У звертаннях послідовно вживається кличний від-мінок: святий Фоко, свята Софиє и святьій Онуфриє, Андро-ниче, небоже. Вживаються чоловічі імена на -о: Михалько, Марко (XI ст.), Дмитро (XII ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім'я Володимир із повноголоссям -оло- (XI і XII ст.). У ХШ ст. зафіксовано форму імені в давальному відмінку Или (рабу своє-му Или) — автор, безперечно, вимовляв тут подовжений м'я-кий приголосний — Іллі. Звертає увагу форма орудного від-мінка имямь (XII ст.) замість старослов'янської форми именьмь. Стосовно інших українізмів, що трапляються в написах, то можна назвати ще такі. У XII ст. один з авторів цих написів утворив присвійний прикметник від імені Янька цілком за правилами сучасної української мови: Яньчинь (а записав, зви-чайно, так, як тоді було прийнято). У написах з ХШ ст. трап-ляється сучасна форма дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом -в, а не -л: азь моливь. Поряд із помилуй мя (Х1І1 ст.) стоїть також помилуй мене. В XI—XII ст. використо-вували українські слова в цілком сучасному звучанні: хрест, не хотячи, гет (тобто геть), порося, трясця (народна назва хво-роби) тощо. Багатий і переконливий матеріал про український харак-тер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамо- ти XI—XV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, що стосується різних господарських справ, та інші короткі записи й замітки1. Новгород заснували десь на початку ЇХ ст. вихідці з Ук-раїни (можливо, з Деревлянської землі), підкоривши собі угро-фінські племена. Деякий час Новгород входив до складу Київ-ської держави, князями в ньому були Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Мономаховичі. Навіть після 1136 p., коли Великий Новгород став незалежною республікою, він підтри-мував тісні зв'язки з Києвом, а згодом і з Литовською держа-вою, у якій важливу роль відігравала Русь-Україна й держав-ною мовою була українська (звичайно, тогочасна книжна, не простонародна). Тільки повний розгром Новгородської респуб-ліки Москвою 1478 p., фізичне винищення й депортація нов-городців та заселення міста вихідцями з Московії остаточно обірвали зв'язки Новгорода з Україною і змінили мовну ситу-ацію в ньому та навколо нього. Новгородські берестяні грамоти писані старослов'янською мовою (оскільки в школах тут, як і в Києві, навчали тільки цієї мови і цією мовою), але крізь неї ще більшою мірою, ніж у графіті Київської Софії, пробиваються суто українські елементи. Київській Софії, трапляються сплутування голосних и та ьі: синоу «синові» (XII ст.), синови, сир, рибою, нине, ми тоби; пе-рехід є після шиплячих в о: чого, чолов'ккь, жона моя, чоломь; м'який звук ц: отьць «отець», куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздшішіь, розумно. Щодо відмінкових форм, то зокрема іменники у звертан-нях стоять переважно в кличному відмінку: куме, осподине, Онсифоре, діво; іменники чоловічого роду в давальному від-мінку однини мають закінчення -ові, -еві: кь Стоянови, си-нови, кь Васильви (звук є іноді передається буквою ь), муже-ви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення -у там, де мало б бути -а: гороху, пудь меду, горсти лену, воську, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже ви-ключно закінчення -ого (отже, воно так і вимовлялося): доб-рого, великого, жолтого; рідко старослов'янське закінчення -аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займен-ників: тоби, мни (форма мні була поширена в Україні ще в XIV—XVII ст.), от нього, к ньому, с тими, на тихь, хто, с кимь, ничимь. Явно український характер мають багато дієслівних форм: буде война; а ми єго не хьтимо; а грамоту с тобою спишемо', молотимо да сиплемо; язь кь тоби берость написавь; при-шьлить; вьзмить. Дієслова в третій особі множини вживають-ся переважно з кінцевим м'яким -ть: а земля сама ся окупить, рожь продають, челомь бьють. Імена новгородців звучать здебільшого як сучасні україн-ські (тут завчена книжна старослов'янська мова дає себе зна-ти якнайменше): Олекса, Олексий, Олександр, Онисимь, Оли-сей, Остафий, Олена, Микита, Микьіфор, Михайло, Марко, Ва-силь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Данилець, Яковець, Костянтинь, Хрьстина. То тут, то там у берестяних грамотах прохоплюються слова, харак-терні саме для української мови: господиня, господарь, бат-ко, паробокь, наимить, господа «домівка», година, кожухь, сви-та, сорочиця, глекь, соромь, досить, куди, аби, та (сполуч-ник) тощо. Чимало подібних українізмів трапляється також у Новго-родській кормчій, Новгородському літописі, грамотах. Це не просто діалектні явища, а прояви тієї самої простонародної мови, якою розмовляли не лише в Києві та навколо нього, а й у Новгороді, зрозуміло, з певними особливостями, зумовлени-ми місцевим мовним субстратом. Безперечно українським є напис «коваль Людота» (XI ст.) на мечі, знайденому на Полтавщині, як і напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 p.: «А се чара кня[зя] Володимерова ДавиЬовча, кто из нее пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]». Тим часом такі визначні твори Київської Русі, як «Повість врем'яних літ», «Руська правда», «Слово о законі і благодаті» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» тощо, не завжди можуть бути цілком достовірними свідченнями про мову часів Київської Русі, оскільки вони дійшли до нас не в оригіналі, а в значно пізніших копіях. А про те, які мовні зміни могли вносити в них переписувачі, можна судити, зіставивши, наприклад, ту саму розповідь із «Повісті врем'яних літ» під роком 6505 (997) за найдавнішим Лаврентіївським списком 1377 р. та другим відомим Іпатсь-ким списком початку XV ст. Між першим і другим списками є такі розбіжності (першими подано слова за Лаврентіївським списком, другими — за Іпатським): из города — из града, гладь — голодь, єдинь — одинь, старець — старець, хотять — хотять, хочете — хощете, и я — и азь, колодязь — кладезь, престоя-ти — перестояти і под. 1 навіть у тому самому списку ті самі слова могли писатися по-різному. Наприклад, у розглядувано-му уривку в Лаврентіївському списку поряд із формою городь, вжитою 8 разів, 5 разів ужито форму градь; поряд із формою гладь стоїть форма голодь, як і в Іпатському списку, де поряд із градь виступає слово горожани, а поряд із голодь вживається гладь тощо. Отже, переписувачі не тільки копіювали оригінал, а й прилагоджували його якоюсь мірою до сучасної їм мовної ситуації. Оригінал же, якщо судити за його граматичним ладом та лексикою, був написаний таки старослов'янською мовою. Інше враження справляє список «Слова о полку Ігоревім», опублікований 1800 р. Ця поема, як вважають учені, складена в 1185—1187 pp., а її відомий список зроблено, можливо, в XV—XVI ст. під час так званого другого південнослов'янсько-го впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов'янської мови. «Слово о полку Ігоревім» теж, пев-но, виправлене. На таку думку наштовхують ті поодинокі, мабуть-таки, недогляди, пропуски «помилок», які тут трапля- ються. Наприклад, в усьому тексті послідовно вживається старослов'янська форма імені Владимиру але один раз — Во-лодимирь (до речі, і в «Повісті врем'яних літ», і в інших най-давніших пам'ятках виступає майже виключно форма Володи-мирь, Володимерь); дев'ятнадцять разів ужито в родовому відмінку одни-ни прикметників закінчення -аго {старого, великого), а двад-цятий раз проскакує —ого: поганого Кощея; вісім разів пре-фікс раз-, рас- написано через а, а дев'ятий — через о (не під наголосом): ростріляєві (перша особа двоїни); у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів третьої особи однини й мно-жини стоїть -ть (кличеть, велить), але в решті (31 раз) — -ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Києві; труби тру-бять в Новіграді; стоять стязи в Путивлі. Зовсім не старослов'янські й такі вислови, слова та форми слів: лисици брешуть на щити; другого дни велми рано; діти бісови (треба мати на увазі, що буква *Ь читалася як і); уже бо братіє невеселая година вьстала; уже княже туга умь полони-ла; заступивь королеви путь; подь тии мечи харалужний; заго-родите полю ворота; оксамити; кожухи; стяг; звонячи в пра-діднюю славу; гримають тощо. Автор «Слова о полку Ігоревім» — якщо не воїн, то люди-на, що оберталася в середовищі воїнів, які стояли ближче до простолюддя, ніж князі, бояри або ченці. Тому в цій високо-майстерній поемі народна мовна стихія мала б відбитися біль-шою мірою, ніж у будь-якому іншому творі тих часів. Так і сталося. 1 ті елементи, що виходять за межі старослов'янщини (цією мовою мусив користуватися, як і всі освічені люди того часу, також автор «Слова о полку Ігоревім»), мають безпереч-ний український характер. Деякі, хоч і дуже скупі, відомості про мову Київської Русі є в іноземних авторів. Дослідник мови євреїв, які жили в давні часи в Київській Русі, О. Я. Гаркаві наводить, крім інших, такі факти, які стосуються мови часів Київської Русі1. Єврейський теолог Соломон Іцхакі (1040—1105) у ко-ментарі до П'ятикнижжя вживає слово шнір і пояснює: «Шнір означає сніг мовою ашкеназі (ашкеназі — назва євреїв, що жили в Київській Русі. — /. Ю.) і мовою ханаанською (тоб-то руською. — /. /О.)». Коли вимовити це слово з гаркавим р, то воно звучатиме майже так само, як українське слово сніг. Отже, принаймні в другій половині XI ст. в народі звук, що в старослов'янській мові позначався буквою *Ь (сн'кгь), промовляли як і, а звук, що позначався буквою г, промов-ляли як h, а не як g, тобто так, як і тепер в українському слові сніг. Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у 1240— 1260 pp.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: «...дере-ва (або колоди), зв'язані у великій кількості, що в Біблії нази-вається рафсодот..., по-німецькому влос (Floss), а ханаансь-кою мовою піпт». Тут переписувачі, безумовно, переставили місцями другу і третю букви: має бути — пліт. Виходить, шо чергування о з і в українській мові сталося не пізніше середи-ни ХШ ст., а не в XV ст., як це засвідчують найдавніші ук-раїнські пам'ятки.

Олег Гуцуляк: ародна українська мова поволі прокладала собі шлях у літературу, долаючи привнесену старослов'янську мову. Риси живої народної української мови досить помітні вже в так зва-них Литовських статутах, зведеннях законів Литовсько-Русь-кої феодальної держави, які виходили у 1529, 1566 і 1588 pp. «Простою мовою» було перекладено Пересопницьку Єванге-лію (1556—1561). Але ця «проста мова» ше не відображала живої розмовної мови українського народу — це була суміш старослов'янізмів, полонізмів, латинських слів та українізмів. Перший запис пісні українською народною мовою було зроблено понад 430 років тому — 1571 р. («Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»). В Яворові на Львівщині 1619 р. було опубліковано дві інтермедії як додатки до польської драми про смерть Іоанна Хрестителя. Мова в них — сучасна українська з певними діалектними особливостями, наприклад: Що тут ти, побратиме, собі поробляєш? Кажи мені — як живеш та і як ся маєш ? Значну роль у формуванні української літературної мови на живій народній основі відіграв І. Котляревський, автор пер-ших великих художніх творів українською мовою — поеми «Енеща» та п'єси «Наталка Полтавка». Особлива заслуга в ста-новленні й утвердженні української літературної мови на на-родній основі належить творчості Т. Шевченка, який органіч-но поєднав елементи народнорозмовної мови з мовностильо-вими засобами українського фольклору й елементами книж-ної старослов'янської мови.

Олег Гуцуляк: За часів Київської Русі у русинів, тобто в мешканців Центральної, Північіної й Західної України, були такі особливості мовлення: говір на «о», тобто окання; м’яке закінчення дієслів у третій особі обох чисел («пишеть», «імуть»); г вимовлялося як придихальне латинське h тощо. Усе це характерні риси української мови, які відокремлюють її від інших слов’янських мов. Київський князь Володимир Мономах добре володів церковнослов’янською мовою, але, пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути українських слів: дивуватися, ірій, сторожа, парубок, ворожбит, гребля, лінощі, сором, вдовиця та ін. У стародавніх літописах, написаних церковнослов’янською, збереглися численні українські вкраплення, яких не існує в церковнослов’янській мові. Це сотні українських слів: криниця, рілля, вовна, гребля, лагодити, глек, коваль, кожух, яруга, не доста, жалощі, година, брехати, туга, теля, тын, наймит, бчелы, гостинець «шлях», пакощі, око, господар, волога та багато інших. У літописах іменники в давальному відмінку однини приймають характерні для української мови закінчення –ови/–овЂ, –еви/–евЂ: мужеви, Моисеєви, Богови, кесареви, Романови, Володареви, коневи, голубеви, по Ручаєви, монастыреви, волови. Приміром, якою мовою написано цей уривок літопису: «Вста Володымер и Святополк, и циловастася, и поидоста на Половци, Святополк с сыном, Ярослав и Володымер с сынми, и Давыд со сыном... И оболочишася во брони, и полкы изрядыша, и поидоша ко граду Шаруканю; и князь Володымер прыставы попы своя... Поихаша ко граду, вечеру сущю, и в недилю выидоша из города, и поклонышася князем Рускым»? З церковнослов’янської тут хіба що окремі закінчення. Це як спудеї з середньовічного анекдоту, які всі рідні слова закінчували на «-ус» і вважали, що говорять латиною. Український характер народної мови Київської Русі підтверджують й іноземниі джерела. Єврейські теологи ХІ і і ХІІІ ст. Соломон Іцхакі та Ісаак Бен-Моїсей наводять «руські» слова часів Київської Русі: «сніг» і «пліт», записавши їх з характерним для української мови ікавізмом – поширенням літери «і» там, де інші слов’яни застосовують «о» чи «е».

Олег Гуцуляк: Власні імена руських князів, які зустрічаються в літописах, переважно є типово українськими: Всеволод, Володымерко, Володар, Василько, Іванко, Володыслав, Олена, Михалко, Дмитро, Данило. Не менш характерні імена простих людей часів княжої Русі: Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Ма́рко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Христина. Те ж стосується й географічних та власних назв Х–ХІІІ ст. (які могли бути тільки власними, місцевими, а не церковнослов’янськими): Лыбидь, Угорське урочище, Лядські ворота, Печерська лавра, Довбычка і т. д. Словосполучення «руська княгиня» в усіх літописах пишеться виразно по-українськи: «руська княгыня», руський – «руськый». Чеський відповідно «чеськый», польський – «лядськый». Примітно, що навіть предки росіян зверталися до князів з властивим для української мови звальним відмінком: «княже», а до княжни «княгыне». У всіх літописах переважає повноголосся, характерне для української мови: Володыслав, Володымер, полон, ворожда тощо. Є в літописах і місцеві назви місяців – серпень і грудень.

Олег Гуцуляк: Нагадаю, Ђ – це українська «і». За часів Київської Русі церковнослов’янське «Ђ» («ять») читалося як українське «і». Наявні в «Слові о полку Ігоревім», а також у численних літописах різнонаписання на кшталт «дЂвицею – дивицею» свідчать про те, що Ђ у «Слові о полку Ігоревім» вимовляється як «і», «и». В російській мові церковнослов’янське «Ђ» здебільшого трансформувалося в «е». Однак навіть у російській мові в коренях деяких слів, наприклад, у таких як «сидеть» (від церковнослов’янського сЂдЂти), «повелитель» (від повелЂти), «свидетель» (від вЂдЂти) дотепер збереглася споконвічна вимова. Хоча «Слово о полку Ігоревім» написане церковнослов’янською мовою, це виразно український твір – як за місцем написання, місцем і контекстом описуваної події, так і за мовними особливостями – явними українізмами, яких немає в церковнослов’янській мові. Ці українізми могли взятися в «Слові о полку Ігоревім» тільки з живої народної мови.

Аурэлио: Історики вважають, що графіті на стінах Софії Київської доводять: уже на початку ХІ століття існувала українська мова. На основі порівняльно-історичних студій, залучення фактів говірок, даних лінгвогеографії ми можемо говорити, що графіті значною мірою відображають мовлення XI-XIII століть. При порівнянні його із мовленням сучасних українців ми бачимо, що воно суттєво не відрізняється. Приклади графіті зі стін С.К.: «Мати, не хотячи дитича, біжа геть. Бог не хотя чоловіка бідамі кажет», «О горе тобі Андрониче ох тобі небоже», «А ворогов трясцею оточи», «в морі», «на Желяні», «Блуд сотворив у свят день», «Дай козу мою». Все це не потребує коментаря, і питання, якою ж це мовою написане. Віктор Мойсієнко «Лексика: відображення найдавнішого періоду нашої мови – в графіті Софії Київської». Ольга Скороход, Павло Чигрин «Софія Київська є найбільшим архівом графіті на теренах колишньої Русі».



полная версия страницы